Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

подумав і додав: – Але матюкаюсь!»

      Довго мучила вона мене цим несподіваним тестом, а потім прорікла, що я таємний вірянин, прихильник якоїсь там хитрої конфесії, якої я й назви не чув, і наостанок розкритикувала її як неістинну.

      Помилилась та дівчина. Я цинік і атеїст. Я ж не сказав їй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Дніпра.

      І потім теж не сказав. І не сказав би ніколи, навіть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й відстань поміж нами така, що ні потягом, ні літаком, ані навіть космічним кораблем не здолати, бо не кілометрами вона міряється, а роками.

      Два століття. Два століття тому вперед ми цілувалися з тою дівчиною на березі, й батько-Дніпро, радіючи за нас, весело бризкав в обличчя.

      Дівчина лишилася там, а я провалився в минуле, і мало не єдиним, що лишилось тим самим; мало не єдиним чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовірність цієї подорожі; мало не єдиним репером-маяком, що хоч якось прив’язував до місцевості – був Дніпро.

      А ще не давав збожеволіти. Бо від провалу в минуле у кого хоч дах поїде.

      Тому не став я плювати в Дніпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевізника запитаннями.

      – А Успіння до чого?

      Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

      – Ну так піст же.

      Стало зрозуміліше, але, якщо чесно, не дуже.

      Успіння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеїст, але церковні свята не обминеш. То всі навколо носяться з вербою – а, Вербна неділя, скоро будемо паски їсти. Тягнуть очеретяними віниками – а, Трійця на підході. Всі стовпи заклеєні оголошеннями про медову виставку в Лаврі – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

      Бачте, все-таки обминув.

      Але гаразд, Успіння – свято, перед святом піст, стріляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Дніпром, коли в нього тільки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

      Я спитав.

      – Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Дніпрі не така. Йому з Білого моря іншу рибку привозять – снєток! Чув про таку?

      Я чув. Здається, колись навіть їв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снєток більше по-панськи звучить.

      – Панська риба! – продовжував тим часом наш капітан. – У нас такої не водиться. Може й зовсім не риба, бо, кажуть, як свіжа – то огірками пахне, а вже потім починає лускою смердіти.

      – Що, не доводилось куштувати? – вліз Ігор, і чомусь мені підморгнув.

      – Не доводилось, – зітхнув капітан, й з того зітхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все більше по стерляді. Ну, може, коли білугу, як ікру метати піде…

      Тут я зрозумів, чому підморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в голові фраза з фільму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фільм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна ікра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморської баклажанної ховалась дрібочка в глибині ковша.

      У наші часи було навпаки.