Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.

      Але упав брандскугель, скінчилася лекція, зник у темряві правий берег, а лівий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знічев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляємось.

      Пором складався з двох величеньких човнів, перекритих помостом з досить товстих, на два пальці, дощок. Чому товстих – я зрозумів одразу, як тільки білий коник тупнув копитом. Тонші на цій роботі довго не попрацюють.

      Дошки накривали човни десь на половину човнової довжини, а ніс лишався непокритим. Саме там і сиділи двоє гребців, судячи з репліки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сімейний стартап, успіху їм. Сподіваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думці позбавитись небажаних свідків. Там розташувалися й пасажири – Юрій з Альбертом та Іваном у лівому, я з Галею в правому. А коні щільно – бік у бік – стояли на помості поміж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули їх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник міг висмикнути, а не те, що наші п’ятеро огирів.

      Коні, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребці гребли, бо ж на те вони й гребці. Махали веслами мовчки й розмірено, не поспішаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду під однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвідчені, вправні рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рік цьому бізнесу.

      Та й човни були також не нові. Чорне мокре дерево трохи прогиналось під пальцями – мабуть, підгнило. Під ногами колихалась вода – мабуть, підтікали обидва човни-понтони, тому в кожному човні валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на піввідра. Мабуть, інколи доводилось ним працювати, бо щось рівень води у човні наче збільшився.

      – Юрію, – тихенько гукнув з лівого човна Ігор. – У нас тут вода в човні. Це так і треба?

      Так, звісно, було не треба, але відгукнувся не я, а старий керманич.

      – Ну так візьми черпачок й попрацюй, – докірливо мовив він, наче Юрій був винуватий у тому, що човен тече.

      Юрій знизав плечима й запрацював черпаком. Енергійно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором відчутно перехнябився у наш бік. Довелося й мені брати черпак у руки. Не Галі ж його доручати?

      Я черпав і хлюпав за борт, й згадував, як у старі добрі часи, коли мав за плечима лише двадцять з копійками років, у заду шило, а в голові пустку, підбив таких самих молодих хлопців зганяти на Джарилгач. З транспортом тоді була ситуація не так щоб зовсім погана, але й хорошою її не назвеш. Варіантів було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

      Оцінивши можливі наслідки, взяли човен.

      Для перетворення безформної купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точніше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальські міхи – дві здоровенні дерев’яні щоки й гармошка між ними. Наступиш – гармошка стискується й викидає через шлангочку літрів десять розлюченого