Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

Спитав. Чисто за звичкою спитав не лише про Сулимівку, але ще про якесь село на тій же дорозі. Хоча й не ховався тоді ні від кого, переслідування не очікував, сліди плутати причини не мав, але звичка – друга натура.

      – Тю! – сказала жіночка з повною балією дрібних грушок. – Так це ви напрямки поїхали, а машиною оооон аж там об’їжджати треба!

      Смачні були грушки, й дешеві, та й об’їзд недальній, але через кілометр дівчина з GPSу знову завела нас у хащі, й лише тоді додумався я перевірити налаштування гаджету. Так і виявилось – мудрий девайс запам’ятав, що минулого разу я пішки ходив, й вирішив, що зараз теж пішки, а отже, й напряму, уваги на яри та ліси не звертаючи.

      Кажуть, якийсь затятий автомобіліст у такій ситуації й з моста стрибнув. Повірив дівчині-провідниці більше, ніж власним очам.

      А церкву оглянули, як не оглянути. Гарна була церква. Без особливих витребеньок, типова споруда сімнадцятого століття, трохи часом попсована, трохи реставраторами підлатана; й навіть склеп під нею зберігся. А те, що у склепі, на жаль, в тридцятих роках опинилося в рівчаку.

      І ще головна вулиця запам’яталася, бо новісінькі таблички з назвою вулиці гордовито сяяли трьома слова «вулиця Івана Сулими».

      – Ігорю! – гукнув я.

      – Га?

      – А що там у твоїй Вікіпедії про Івана Сулиму написано?

      – Сулима? – позіхнув Ігор. – Ну, це я й так пригадаю. Це, здається, був гетьман такий…

      Ігор помовчав, і трохи винуватим тоном додав:

      – Ні, просто не пригадаю. Доведеться-таки зазирати…

      Форкнув насмішкувато:

      – …у ту фігню, яку Юрій називає Вікіпедією.

      Ігор звичним уже рухом потер чоло, сказав «гм», потер чоло ще раз, і раптом замість звичного потоку абсолютно точних, але досить нудних відомостей проголосив:

      – Ого.

      – Що – ого? – зацікавилася і Галя.

      – Та! – Ігор аж головою крутнув. – Біографія у дядька – хоч кіно знімай.

      – То розкажи, – вліз і я.

      – Та розкажу, – охоче погодився Ігор. – Отже, був Іван дрібним шляхтичем із роду Сулим. Ноги у цієї династії ростуть з Полтавської губернії, так що, Юрію, можеш пишатися…

      Я хотів був здивуватися з того, що Ігор докладно знає, звідки я родом, потім допетрав, що моя біографія також може бути досліджена й внесена до Вікіпедії. Факту цьому не зрадів, але то таке. В будь-якому випадку я для тих часів вже давно помер, й біографія являє собою хіба що незначну історичну цінність.

      Хоча ні, ще виховальну. Від супротивного. Читайте, дітки, й не робіть так, як цей дядько робив.

      – …працював помічником урядника, потім управителем у якомусь з маєтків, потім посрався з магнатом і втік на Січ.

      Я знизав плечима. Така собі біографія. Не видатна. Не варта огокання. Але виявилось, що помилився.

      – На Січі пристав до Самійла Кішки й спеціалізувався на морських походах. На чайках, були колись такі човники…

      Я кивав, й Іван кивав. Я бачив їх на малюнках, а Іван, цілком можливо, що й наживо, а може й катався колись.

      – І