Маклена Граса (збірник). Микола Куліш

(тоді й собі). Бий їх!

      Дід з ціпком. За развьорстку бий!

      Годований. На махан бий!

      Черниці (й собі). Бий їх! Бий! Бий!

      Перша (підскочила до Ларивона. Співає. Плаче). Ми трудились… Килимки, обруси ткали… Людям… Ми капусту, квітки поливали… Васильками пахло, сонечко було. А вони нас… на сніг… на мороз…

      Друга (збоку забігла. Простягла руки). Хрест зняли на брамі… Хлак червоний там… А ми бігли, бігли… через греблю, лугом, степом… Ніч та сніг… Ніч та сніг… Ще й досі трусимось… Ось дивись – трусимось.

      Обступили Ларивона. Сіпають, шарпають, плачуть. Гиря насилу їх вгамував:

      – Та він же глухий, не чує… На знаках йому треба, на мигах… А ви… Та ви, дивіться, засмикали його! А господи!.. Та ви його ще з тропи зіб’єте, що допіру я навів… Одступіться!

      Одсапались усі. Ларивон, сварячись, став до стіни. Сніговий вінок почав танути. Скотилися перші краплини – немов чужі сльози на Ларивоновім обличчі. Тоді Гиря до Годованого:

      – А що? Тепер вірите?

      Годований. Спиніть, бо ще когось загилить.

      Гиря (до Ларивона). Ну годі… Завтра!.. Розумієш – завтра! Во-во… А зараз…

      Зашаруділо щось, замацало за дверима. Всі обернулись до дверей. Гиря занепокоївся.

      Це ви, сестриці, сіней не заперли… Хто там?

      Почувся голос:

      – Це я… Стоножка Іван. Одчиніть!

      Гиря пошепки показав усім, щоб вийшли у другу хату.

9

      Засніжений, спираючись на ціпочок, тихо увійшов Стоножка:

      – Це я, Гнате Архиповичу… От що я вам скажу, Гнате Архиповичу. Я прийшов… Позичте мені хоч з півпуда…

      Гиря. Гай, гай, голубе мій, якби ж то я мав що позичити…

      Стоножка. Озадку чи той… макухи, може, а то ж самі бачите – гину… У Ганни вже ноги спухли…

      Гиря. По щирості скажу, Йване, зосталось ячменю того пудів з десять – держу на насіння. Ні жита, ні пшениці й озадку нема. Коли не віриш, ходім покажу горище, засіки, бочки… Ось ходім!

      Стоножка. Та нащо! Не треба, Гнате Архиповичу, я вірю вам…

      Гиря. Бачиш, посивів? Ночами не сплю, все думаю, об весні помишляю, як сіяти будемо, Йване? На все село семеро коней зосталося: у мене, у Годованого, у діда Ониська, у Щербака Трохима. А пшениці – ні зернини, ні проса, ні гречки нема. От коли загибель прийде, Йване, дак це весною. Усім буде край!.. (По паузі.) Ну, що там кажуть Смик та Копистка? Невже тому правда, що мають забрати в церкві чашу Христову, хрест, позолоту й срібло?

      Стоножка. Кажуть, бомага прийшла…

      Гиря. Ну, а ти, Йване, як про це думаєш?

      Стоножка. Не думав про це, Гнате Архиповичу, бо не можу… Світ в очах отак хилиться, крутиться… Запаморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться.

      Гиря. Га? До чого довели людей! Дивитися тяжко…

      Стоножка. Гнате Архиповичу!.. Може, у вас… кішка є, то позичте!..

      Гиря. Стямся, Йване! Де ж таки видано було, щоб християнська душа вживала коли котятину… Та краще вже вмерти, як ото їсти котів чи собак…

      Стоножка.