Маклена Граса (збірник). Микола Куліш

моя доню, няньчила… Доглядала-доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала.)

      М’ята моя рум’яная,

      Дитя моє коханеє.

      Гиря. Кажу тобі – хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!

      Орина. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина.)

      Гиря (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?

      Посунулась Орина в сіни. Коли тут Ларивон до неїмугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.

      Лизя. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась.)

      Гиря (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так історія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.

      Ларивон вернувся. На голові й на плечах сніг.

      (До його.) Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу – ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Ларивоном.)

      Лизя занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:

      Об чом, дєво, плачеш,

      Об чом сльози ллєш…

5

      Чобітками рип-рип увійшов Панько:

      – Здрастуй, Лизько!

      Лизя. Паню!

      Панько. А старий?

      Лизя. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити.)

      Панько. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…

      Лизя. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?

      Панько. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба.) Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.

      Лизя. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.

      Панько. Ніколи було. Статистика замучила.

      Лизя. І коли вже ти її скінчиш?

      Панько. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тількино складу та перепишу – один помер, другий помер, п’ятий, десятий… Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.

      Лизя. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на якийсь час у ту хату або надвір?

      Панько (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю… дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов… хитається, хитається отак набік…

      Лизя (пригорнулася). Зажди трошки, Паню! От нехай усі ляжуть… Тоді пошамаєш… Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати?

      Не зрозумів Панько. Знову потер собі лоба:

      – Сватати? Як це сватати?

      Лизя. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром?

      Панько. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу! (Подивився