Край битого шляху. Роман Іваничук

з залу.

      Всі оглянулися.

      – Ви не вмієте поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?

      – Я із філософії. Кривда моє прізвище. Можна мені слово?

      – Що за нахабство? – далі обурювався Вербицький. – Кидає радикальні репліки, перебиває промовця і просить слова.

      У залі загомоніли.

      – Ви, здається, не член товариства. До того ж у легальному товаристві недопустимі революційні промови. Це провокація!

      – Це не провокація. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засіданні без куратора обговорюватимуться істотні питання, – вступив у перепалку Антін.

      – У нас і обговорюється істотне питання. Я гадаю, що вам, українцеві, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…

      – Не байдуже, ні! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засідає товариство нелегально і турбується тільки про милозвучність назви, а не тим, чи є в цього русина або українця хліб на обід, кожух на зиму, то кому потрібні ці збори і така робота товариства?

      – Непогано сказано! – почувся несміливий голос із залу і загубився в гаморі.

      – Пройдисвіт! – гукнув хтось інший, і зал заклекотів: – Соціаліст! За вікно його!

      Антін побачив налиті презирством і люттю обличчя.

      – Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрі. – Прошу бути тактовними, панове!

      У залі вщухло.

      – Виділ товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозуміння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засідання пускали тільки запрошених. А цього добродія, якому байдужа рідна нація, дозвольте попросити з залу.

      Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.

      Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.

      – Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.

      Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:

      – Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.

      Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.

      – Здається, я знудив вас, Юлю.

      Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.

      – А далі? Що Владек?

      – Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.

      – Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?

      Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч