Край битого шляху. Роман Іваничук

тьма-тьменна. Робили содому і гомору. Зерно з нафтою мішали, подушки пороли, в піч одежу кидали.

      Є ще такі, що хочуть ліворуції. Але ті таяться. Отак ніби, як усі парубки, до дівок ходять, співають, а вечорами десь збираються. Поліція за ними, брате, як пси по сліду. А вони в маю фану червону на грунівській вежі повісили. На Хімчині недавно зловили якогось сторонського, допитували, страшно били, а потім – ланцюжки на руки – та й до криміналу.

      Тепер за податки тиснуть. У мене здекутор кожух узяв. А я вже й робити не дуже годен…

      У запічку сокотів цвіркун. За вікном шумів камеральний ліс. По кутках тулилися сутінки. Ніхто не світив світла, ніхто вже й не розмовляв. Тільки сутінки густішали, давили. В хату лізла ніч. Темна ніч.

      Після вакацій Антін з Владеком зустрічалися рідше. Незрима перепона лягла між ними, і ні один з них не знав, як її усунути. Антонові стало важко жити. Він хотів поговорити з товаришем про все, що накипіло на серці, але Владек не бажав цього. В нього були свої інтереси. Робота славістського гуртка поглинала весь його вільний час: йому подобалося відкривати засідання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антін скептично дивився на таку діяльність.

      – Що ти нового сказав сьогодні про гуральські говірки? – роздратовано питав він Владека після його доповіді. – Хіба ти знаєш цей діалект? Навіщо перефразовувати відоме – не розумію.

      – Досить нотацій, Антосю. Ти й цього не зробив. Соціальними питаннями зайнявся!

      Антін промовчував.

      У Владека почав формуватися свій світогляд. Дотепер він не мав власного погляду на речі. Добрий і легковірний від природи, життєрадісний і честолюбний, він ніколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а він їм довіряв. Тепер Владек багато часу проводив зі своїм господарем, комісаром поліції Костельніцьким. Той ніколи не втручався в життя квартиранта, тільки деколи розмовляв з ним на політичні теми. Він так, між іншим, ділився з Владеком газетними новинами чи враженнями від прочитаної книжки, інколи за чаєм ні з сього ні з того пригадувалося щось з історії. Траплялося, що Владек слухав і з зацікавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповідав ще раз. Тоді Владек, забуваючи про розплющений ніс Костельніцького, пильно вдивлявся в очі розповідача. Деякі історичні факти були дуже цікаві. Розгром Хмельницького під Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Віслою» в 1920 році Костельніцький говорив як про єдиний в своєму роді приклад героїзму. Це було справді цікаво. Прочитавши ще раз «Огнем і мечем» Сенкевича, Владек простодушно поділився з Антоном:

      – Цікаво, що інколи прості розбійники, як-от козаки, відіграють значну роль в історії.

      Антін обурився. Він розповів товаришеві про визвольні війни сімнадцятого століття, про те, як польська шляхта гнобила і гнобить український народ, однак Владека це не переконувало.

      – Україна – народ, – це я згоден. Україна – територія, визнаю. Але Україну як політичну одиницю не уявляю.

      Антін