Поміж двох орлів. Петро Лущик

вас хвилює?

      – Ви заберете чоловіків, які будують костел.

      – Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

      Реґіна Жолкевська підвелася:

      – Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, – сказала вона.

      Іван Данилович підвівся також.

      (Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

      – Пробачте, панове, сімейні справи, – усміхнувся Станіслав Жолкевський.

      Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

      – З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, – озвався Павло Щасливий. – Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.

      – Не забудьте розповісти мені, – нагадав Жолкевський.

      – Авжеж!

      З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.

      – Пан воєвода відбуде з вами? – поцікавився Михайло.

      – Це наша спільна справа, – відповів Жолкевський. – Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід – Вітчизні.

      – Так. А як ваш Ян?

      – Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали – тільки війна!

      Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.

      – Тоді і Богдана візьму з собою, – сказав він.

      Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав:

      – А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.

      – Але ще сейм нічого не сказав, – відповів Жолкевський. – Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.

      – І що тоді?

      – Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть