Поміж двох орлів. Петро Лущик

тебе до цього? Війна – нелегка справа. Там можуть убити, покалічити.

      – Зате там не буде нашого управителя, – буркнув Сопоха.

      Михайло Хмельницький усміхнувся.

      – Ах он у чому річ! Хоча ти і не перший, хто тікає до війська від управителів. Що ж, якщо ти твердо вирішив служити у війську його вельможності – приходь у п’ятницю сюди, до замку. Писати вмієш?

      – Так.

      – Можливо, це знадобиться тобі. Може, хочеш щось запитати?

      – Якщо можна… Це правда, що мені вже не треба йти на будівництво костелу?

      – Правда. Нехай управитель тебе кимось замінить, – повідомив Хмельницький.

      Тарас на прощання поклонився і попрямував до воріт замку. Йому хотілося від радості бігти, але, побачивши самотню постать Мошка, а біля нього – групу односельців, йшов поволі. Він бачив, як не терпиться управителю дізнатися про наслідки його візиту до гетьмана і, головне, чому цей нахаба не покараний, але задовольняти свою допитливість не спішив.

      – Ну? – нетерпляче запитав Мошко, коли Тарас зупинився перед ним. – Поговорив із паном гетьманом?

      – Поговорив, – відказав Тарас. – Слухай мене уважно, Мошку, щоб не переплутати. Я записався до війська його вельможності пана гетьмана. Більше повинність відробляти не буду, щоб ти знав.

      Він упевнено тримався в розмові з управителем на «ти». Та й Мошко на це не звернув уваги. Від несподіваної новини він втратив дар мови. Коли ж здатність говорити повернулася, першими словами були: «А ким же я тебе заміню?»

      – А ким хочеш! – махнув рукою Тарас. – Ні мене, ні мою матір більше не чіпай. Хочеш – сам іди носити каміння!

      Тарас залишив Мошка самого із своїми роздумами, а сам підійшов до односельців, котрим також не терпілося дізнатися подробиці.

      5

      Реґіна Жолкевська обережно прочинила двері. Гетьман сидів у кріслі біля вікна і задумливо дивився на порослу модринами гору. В руці білів аркуш листа.

      Почувши скрип дверей, Станіслав Жолкевський повернув голову.

      – Мені сказали, що прибув посланець короля, – мовила підступаючи дружина.

      – Так, прибув, – підтвердив чоловік. – Присядь коло мене.

      Реґіна сіла у крісло навпроти.

      – Якісь погані новини? – запитала вона.

      – Якщо вважати війну поганими новинами, то так. Сигізмунд остаточно визначився щодо походу на Московію і наказує мені прибути до нього у Люблін у день Святого Духа.

      Для Реґіни військові походи чоловіка не були чимось неймовірним, але йому вже перевалило за шістдесят – не найкращий вік для війни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:

      – Мою попередню відмову, яку я відправив із Тарнавським, посилаючись на мій вік, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на війну. Тому цього разу я навіть не писатиму відповідь. Поїду сам.

      – Коли? – запитала дружина.

      – Сьогодні.

      – Ян поїде з тобою?

      – Не сьогодні. Судячи з того, як довго король сидів у Кракові, не наважуючись переїхати навіть у Люблін, ця справа затягнеться на все літо. Ян ще встигне приєднатися