Поміж двох орлів. Петро Лущик

обраному королю лише недавно виповнився двадцять один рік, і його ще юнацька зверхність явно поступалася перед сорокарічним досвідом королівського секретаря. Видно, саме ця обставина заставила Сигізмунда віддалити від себе досвідченого придворного, лише час від часу викликаючи його для нагальних справ. Дотримуючись давно перевіреного принципу – «Від служби не відмовляюсь, служити не нав’язуюсь!», він, Жолкевський, оселився тут, у селі Винники.

      Дуже скоро король Сигізмунд переконався, що без військового досвіду польного гетьмана він не обійдеться. Через сім років той очолив польські війська, що їх Сигізмунд направив на придушення повстання Наливайка. Потім був похід проти шведів, котрі відмовили Сигізмунду у праві на свій трон. Два роки тому він розбив заколотників Зебжидовського, що виступили проти самого короля.

      Високо оцінюючи військові здібності Жолкевського і використовуючи їх, король Сигізмунд ІІІ, тим не менше, намагався тримати його подалі. Зрештою, це було обопільне бажання: у проміжках між походами Жолкевський устиг побудувати місто.

      Роздуми Жолкевського перервав прихід Яна Тарнавського. За відсутності старости Михайла Хмельницького той виконував його обов’язки.

      – Пані сказала, що ви мене чекаєте, – сказав він.

      – Так, прошу сідати.

      Тарнавський сів у запропоноване у крісло.

      – Знову прийшов лист від короля, – почав Жолкевський.

      – Мені знову їхати до його величності?

      – На цей раз поїду я сам. Відчуваю, що цього разу не відмовитися. Але й не хочу поїхати до Сигізмунда і просто прийняти командування над його військом.

      Тарнавський уважно слухав.

      – Як іде набір війська?

      – Уже набрали п’ять сотень з усіх земель. Гадаю, такими темпами наберемо ще стільки ж.

      – У короля я спробую домогтися платні воїнам, – продовжував гетьман. – Повідомте рекрутам, що король платитиме їм по двадцять золотих.

      – Вашмость, місцеві управителі невдоволені, що ми забираємо чоловіків від роботи.

      – Нехай викручуються якось. А ректрутів потрібно навчити хоча б стріляти з мушкетів і призвичаїти з ними ходити. Це ваша робота, поки я не повернусь.

      – Коли вас чекати?

      – Не знаю, але розраховуйте до дня апостолів Петра і Павла. Правда, знаючи непередбачуваність його величності, ні в чому впевненим бути не можна.

      Станіслав Жолкевський підвівся.

      – Що ж, пора їхати, – сказав він. – Я на вас покладаюся.

      – Будьте певні, вашмость, до вашого повернення все буде зроблено.

      Того ж дня з Краківської брами Жовкви виїхала запряжена цугом карета. Спереду і позаду карети їхали зо два десятки вершників – польний гетьман Станіслав Жолкевський покидав своє місто.

      А вже надвечір наступного дня він в’їжджав у Люблін. Там, у королівському замку, його зустрів Лев Сапіга,[13] великий канцлер Речі Посполитої.

      – Із щасливим прибуттям! – усміхнувся

13

 Лев Сапіга (1557–1633) – державний і військовий діяч Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, великий канцлер литовський.