Поміж двох орлів. Петро Лущик

знаю…

      – Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: – Пані тобі заплатила?

      – Ще ні.

      – То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.

      Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.

      – Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу… – сказала служанка.

      – То віддай! – мовив гетьман.

      Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.

      – Пані запрошують до столу, – сказала вона.

      – Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, – мовив Жолкевський. – Передай пані, що ми зараз прийдемо.

      Він повернувся до Тараса і сказав:

      – Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.

      Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.

      – Скільки йому років? – запитав Жолкевський сина.

      – Каже, що п’ятнадцять, – відповів Ян.

      – Виглядає старшим.

      – Аркебузу втримає, – впевнено сказав Данилович.

      – Якщо прийде – приймемо! – мовив Жолкевський. – Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.

      У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний,[8] його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.

      Майже одразу у бічних дверях з’явилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.

      – Прошу, панове, сідати! – запросила пані Реґіна.

      Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва – зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.

      Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.

      Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.

      – Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, – сказав він.

      – Не дали, – підтвердив Жолкевський. – Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.

      – Дмитрій[9] ще живий? – запитав Данилович.

      – Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть – лише питання часу.

      – А що король?

      – А що король! Не дають сеймики війська – збере власне військо!

      – А ви? – запитав Михайло Хмельницький.

      Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу

8

 Амвросій Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – український архітектор італійського походження.

9

 Димитрій, Лжедмитрій ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.