Поміж двох орлів. Петро Лущик

нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд – низенька, почорніла від часу та дощів – програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

      Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

      – І що пан гетьман? – поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

      – Пан гетьман ще не вирішив, – відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

      – Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

      – Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

      – Бог дасть – побудуємо! – впевнено сказав Мазур.

      Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини – обід закінчився, треба було приступати до роботи.

      Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце дерев’яну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

      – Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

      З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

      – От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

      – У мене завтра своя робота на городі, – заперечив хлопець.

      – Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

      – Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

      – Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвірився Мошко. – То, може, мені так йому і сказати?

      Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

      – Зачекайте говорити панові гетьману… – зауважив хлопець.

      – От і добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

      – Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

      Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Бебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці – вони були