Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

22. Потім пішли діти, скандали та розлучення. Після цього у полковника траплялись романи, але все то було несерйозно. Робота – ось що завжди мало для нього найвищий сенс.

      Квіткар – чолов’яга років 60, одразу збагнув, що клієнт вагається і тому без ліричних вступів почав рекламувати йому наявну в нього продукцію. За деякий час зупинились на блідо-рожевих хризантемах Су-Лінг. Івану Сергійовичу здалось, що саме ці квіти випромінюють спокій. Той самий спокій, який так був потрібний Марті Римах. Адже вона була єдиною особою, хто дійсно страждав через зникнення її законного чоловіка.

      Розплатившись з квіткарем, полковник обома руками взяв квіти і попрямував до свого старенького вольво. Першу модель цього шведського авто він придбав ще у 2007 році і з того часу вже не міг довіряти жодній іншій автомобільній компанії.

      Марта зустріла його у якомусь брудному халаті. Її волосся було наспіх зібране у маленьку дульку.

      – Ой, які квіти! Це так мило… Що ж це я… Вибач мене, Іване! Проходь-проходь! Ось я дурепа, тримаю тебе на порозі… – її голос був сірим. Сірим від горя, що як сніг на початку червня, звалилось на її тендітні жіночі плечі.

      – Зовсім ти і не дурепа, – сказав полковник Принцип, проходячи у квартиру Семюеля Римаха.

      У вітальні було затишно і прохолодно. Він сів на запропонований Мартою стілець. Вона розмістилась навпроти нього.

      Спочатку мовчали. З її очей текли сльози, а все обличчя, руки, ноги тремтіли. Тоді він встав, підійшов до неї і обійняв. Він сильно притис її до себе, так, щоб вона змогла відчувати його чоловічий подих.

      – Не смій! Чуєш мене?! Не треба це зараз. Ти повинна бути сильною, аби ми його знайшли. Забудь про себе і згадай про Сема! – гримнув він різко на неї.

      – Так-так, Іване. Вибач мене. Я і сама знаю. Але… але нічого не можу з собою вдіяти, – нова хвиля сліз знову покотилась з її змучених очей по такому ж змученому обличчю.

      – В тебе є щось випити? – запитав її Принцип.

      – Так, звісно. Там – у барі.

      Полковник заглянув до бару і зупинився на вірменському коньяку. Він швидко відкрив пляшку і налив їй повний фужер.

      – Пий! – наказав Принцип Марті. – Заплющ очі і пий! Навіть, якщо не хочеш, все одно я від тебе не відчеплюсь, поки ти все не вип’єш.

      Вона покірно хитала головою, але не поспішала пити. Тоді полковник безжалісно стис її щелепу і влив коньяк. Спочатку вона вирішила чинити спротив, але за ліченні секунди якось вся обм’якла і повисла на сильних руках Івана Сергійовича. Полковник проніс Марту вітальнею і поклав на диван. Потім узяв стілець і підставив до дивану. Сівши, Іван Сергійович дещо вичекав, а потім розпочав розмову. Важку для Марти і необхідну для Принципа.

      – Що ти знаєш? – запитав він її.

      Вона витріщила на нього свої несамовиті очі і лише зітхнула у відповідь.

      Тоді полковник, без зайвих церемоній, дав їй ляпаса.

      – Дивись на мене! Не смій дивитись повз мене! Відповідай! Що ти знаєш?!

      Марта щось пробубоніла собі під ніс і недобре всміхнулась йому.

      «Як