Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

мене вашими клятими пігулками. І заради чого? Того мерзотника, що разом з моїм шизоїдним тираном батьком задумали нову авантюру? Я була вищої думки про тебе, Іване. Значно вищої.

      – А вони щось задумали? – все-таки роки, проведенні в спецслужбах давали про себе знати.

      – Батько – так точно. А Сем… Хто його знає? Останніми роками він високо піднявся кар’єрними сходами. В Ленглі його цінують. Напевно вже дослужився до бригадного генерала. Він ніколи,особливо не говорив зі мною про свою роботу. Але ж і я не сліпа. До того ж, не забувай, що я росла у сім’ї шпигуна. Американського шпигуна, який усе своє життя присвятив винятково Управлінню. Дещо я розуміла без слів, про щось здогадувалась, щось знаходила поміж його речей. Одним словом із шматочків, дрібненьких частинок, роками складалась картина, – вона замовчала. Він теж мовчав, вивчаючи її розумне обличчя.

      Бувають жінки, від яких віє спокоєм. Бувають такі, що змушують червоніти в їхній присутності від їхнього же нахабства та краси. Є жінки, що створенні для одвічного сімейного затишку та щастя. А бувають такі, що випромінюють розум, і за це страждають усе своє життя. Саме такою і була Марта Римах-Шлеу.

      – Так що він віз у своїй валізі? Марто, ти пробач мене, але від твоєї відповіді залежатиме не тільки майбутнє Сема, але й подальше існування цієї держави. Країни, якій я віддав усе своє життя. Зрозумій мене правильно…

      – Та я все розумію, мій полковнику. Все я добре розумію. Тільки, ось дивна річ, чомусь я маю розуміти вас усіх, а хоча б хтось з вас спробував зрозуміти мене.

      Він мовчав. Мовчав, як студент, який просто не знав відповіді на питання поважного професора. І в той момент сором знову повертався до нього, адже він негідно повівся з жінкою, яку досі кохав. Кохав несамовито, кожного разу стискаючи те своє почуття так міцно, щоб воно, не приведи Господи, змогло вирватись на білий світ. Бо якщо таке станеться, тоді все. Кінець полковнику Принципу. Та й, швидше за все, і Марті Римах.

      Полковник взяв себе в руки. Дивна річ, він ніколи не втрачав самоконтролю. Ніколи! Ні з перебіжниками, ні зі зрадниками, ні з відвертими мерзотниками-ґвалтівниками, ні з кримськими терористами, ні з націоналістами-шовіністами. Він багато разів бачив смерть. Іноді дуже жахливу, щоб бути правдою. Полковник спілкувався з убивцями, серійними маніяками, ідейними мазохістами, покидьками вищого ґатунку та іншим непотребом, що наповнював цей старий світ. І жодного разу він не втратив самоконтролю. Але з цією жінкою, такою слабкою і такою нещасною, полковник Принцип не міг нічого вкоїти. Він розумів, що це заважає його завданню, та таким вже його створила матінка-природа.

      Він притис її до себе і мовив:

      – Скажи мені, що було в його валізі? Ти ж знаєш це Марто! Я знаю, що ти знаєш! А ти знаєш, що я це знаю. Мене не обдуриш. Я відчуваю, що ти знаєш. Просто відчуваю. Скажи ж мені, рідна моя, і нам усім стане легше. Ну ж бо! Давай, маленька! Не треба все тримати в собі. У нас з’явиться шанс врятувати твого дурня Сема. Крихітний такий шанс, проте він у нас буде. Просто розслабся, заплющ очі, вдихни