Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

засипала Генпрокуратуру та суди своїми запитами та позовами. Вони проштовхують законопроекти, що прискорюють процедуру імпічменту. Я не можу сьогодні відповідати за лояльність парламенту. Так що наші шановні політичні опоненти сьогодні мають шанс увійти в історію, – сказав головуючий і підвів очі до стелі. Вона була повністю білою, з вмонтованими в неї лампами. Він якийсь час дивився на стелю, перевів погляд на колег, а потім мовив до них:

      – В кого які ідеї? Можливо, пропозиції? Прошу вас, не соромтеся свого розуму! Він нам всім зараз дуже потрібний.

      Ніхто й не соромився. Вони вичікували. Кожен знав, що не варто бути занадто ініціативним. Іноді краще підстрахуватися. І, як здавалося багатьом, а деякі взагалі в це свято вірили, подібна тактика – завжди безпрограшна. Особливо, коли на території суверенної та незалежної держави безслідно зникає іноземний шпигун.

      Полковник Принцип сидів мовчки, як і всі. Руки він тримав на столі. Його мозок працював, в той час як обличчя було спокійним. Він не міг довго виносити мовчанку. Вона його виводила з себе, пробуджувала найгірше в його вже давно немолодому організмі.

      – Для початку хотілося б знати свої повноваження, – полковник вирішив говорити першим. Він мав зрозуміти ситуацію, вичленити головне, а потім вже формувати якийсь план дій. Полковник хотів знати те, що знають інші. Проте вони не мали жодного бажання для одкровень.

      Головуючий глянув на Принципа.

      – Все залежить від того, що вам вдасться зробити найближчим часом. А поки що можете мене просити про що завгодно, тільки якщо пообіцяєте мені успіх.

      – Обіцяти вам нічого не буду, але деякими думками поділюся, – відповів йому на те Принцип.

      – Що ж, давайте послухаємо пана полковника. Прошу вас, Іване Сергійовичу! – сказав головуючий.

      – Перше, що потрібно враховувати, коли ми вже завели розмову про Римаха, це його офіційний статус в нашій державі. Про функції та задачі наразі можемо тільки здогадуватися. Хто був його куратором, пане генерале? Ця людина присутня зараз в залі? – полковник звернувся до головуючого, але той мовчав. Принцип все зрозумів.

      – Ви що, не вели за ним спостереження? Не посадили свою людину до того клятого фонду?! Не встановили прослуховування?! Взагалі нічого не робили?! Ви ж знали, чим він займається насправді! – полковник говорив сухо, вистрілюючи слова, наче литі кулі.

      – Вас давно не було видно, Іване Сергійовичу, – полковник почув лагідний жіночий голос і повернув свою голову вліво.

      Вона сиділа через два генерали від нього. Коротко підстрижене волосся, вольове обличчя, що відливається бронзою, дещо азійський погляд, налиті, наче спілі черешні, вуста, груди, які намагаються вирватися на волю з під нестерпного гніту світлої блузи – Марія Василівна Перебийптаха, як завжди, виглядала неперевершено.

      Що робила вона серед тієї братії? Ким доводилася їм? Навіщо взагалі сіла за той стіл? І яке право мала втручатися в суто чоловічу розмову?

      Ніхто з присутніх не наважувався виразити