Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

Пам’ятник поставили два місяці тому.

      – Звідки ви знаєте? – скептично запитав полковника Шульжук.

      – Я ж вам вже казав, що слідкував за Римахом, – втомлено відповів Принцип. – Мої люди все перевірили. Пам’ятник стоїть там, де і має бути. Інше питання, що його потрібно якомога швидше обстежити. Може щось і залишив нам Семюель на згадку про себе. А у фонді були, Олександре Федоровичу? – запитав полковник генерала Шульжука.

      – Були. Директор на відпочинку. За все керівництво – його неприємний заступник, який звинуватив нас у бездарності та халатності. Став навіть погрожувати. Але від нього ми дізналися, що Римаха не бачили у фонді більше тижня. Після Одеси він мав наміри летіти до Варшави. Там якийсь черговий конгрес обездолених організовують.

      – Якщо його вкрали, то можна припустити, що у Варшаві Семюель Римах мав дещо зробити. Наприклад, зустрітися з кимось чи передати таке, що не можна довіряти електронним комунікаціям. Як і іншим людям, – голос чоловіка, який сидів одразу зліва від Шульжука, як раз навпроти Принципа, був статним. Чоловік мав прізвище Стрижак, звався Григорієм і два роки тому отримав звання підполковника та вважався людиною генерала Нечипайла.

      «А ось і ти, голубе, слово своє мовив», – подумав Принцип. – Стрижак, Стрижак, Стрижак… Давній мій напарник, заклятий суперник. Бачу, що доля знову зводить нас. Ну що ж… з тобою можна працювати».

      – Потрібно ще вияснити, чи працював в нашій державі Римах сам, чи тримав біля себе ще когось. Агенти, помічники, медійна братія, інші особи. Та перш ніж приступати до всього цього, необхідно загасити полум’я в мережі. Інформаційний простір вимагає знайти Семюеля Римаха. Хтось, використовуючи цей інформаційний простір, прагне кардинальних змін у державі. Змін, здобутих злочинним шляхом і проти волі громадськості та діючої влади. Пане генерале, хто в нас відповідає за ЗМІ?

      – Робота вже йде. Результат гарантую! – несподівано для Принципа сказав Андрій Миронович Розумовський.

      – Хочеться на це сподіватися, – відповів йому полковник.

      – Ну що ж, – генерал Нечипайло підвівся на свої ще досить сильні ноги. – Будемо закінчувати. Значить так. Контррозвідка продовжує свою справу. Вас, Маріє Василівно, попрошу протрусити криміналітет, включно з іноземцями. Розумовський продовжує інформаційні дії. А ви, – Нечипайло кинув погляд на Принципа, потім перевів його на Стрижака, – як завжди: родичі, друзі, близькі і просто знайомі. До фонду можете заглянути. З дружиною його переговоріть. Це вона зчинила весь той галас. До речі, як її звати?

      – Марта, – відповів полковник Принцип і якась невидима сила здавила його груди.

      – Потрібно про неї усе вияснити. Ви мене зрозуміли – усе?! Що любить, з ким спить, які квіти їй подобаються…

      – Хризантеми, – а груди все здавлювало і здавлювало.

      – Ось і добре. Подаруйте їй цілу купу тих клятих хризантем. Станьте її друзями, рабами, коханцями, ким завгодно, але вона має дати нам потрібну інформацію.