Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

та ножем у руках, він пережовував запашний млинець. Легкий холодок пройшов по його спині.

      «Отже, самі про мене згадали», – промайнуло в його голові, коли він вже відкладав ножа і тягнув руку до апарату виробництва старої та збанкрутілої фінської компанії, що була лідером на ринку мобільних телефонів років сорок тому. Він натиснув клавішу відповіді, промовляючи своє звичне:

      – Принцип слухає.

      – Ти чув про Римаха? – запитав його співрозмовник, не витрачаючи час на привітання з людиною, котру не бачив декілька місяців.

      – Чув, – відповів він.

      – Справа серйозна, – сказав співрозмовник. – Протест висловила низка неурядових організацій та Державний департамент США. Американці погрожують заморозити рахунки і розірвати контракти. Вони тиснуть на Брюссель. Нас знову звинувачують у авторитаризмі. Нам нагадують про цензуру, вчать бути демократичними…

      – А ви? – перебив він свого співрозмовника.

      – Що ми? – не зрозумів той.

      – Стали демократичними?

      – Давай без оцих твоїх жартів, пане полковнику! Не до них зараз. Ви нам потрібні, полковнику! Дуже потрібні, – гаркнув співрозмовник, а потім примирливо запитав:

      – То я висилаю авто?

      Полковник зітхнув, матюкнувся в голос і вже потім відповів:

      – Не треба! Я пам’ятаю дорогу.

      Офіціант приніс рахунок, він простягнув йому платіжну картку, той на місці оформив чек і полковник вийшов на вулицю.

      Його крок ставав впевненим, а хода – стрімкою. Він розправив плечі і підняв голову. Вони знову згадали про нього, і вкотре він не зміг їм відмовити.

      – Така вже в тебе вдача, полковнику, – посміхнувся чоловік на прізвище Принцип і зморшки здригнулися на його обличчі.

      Полковник йшов на зустріч таємничій небезпеці, що своїми щупальцями починала торкатися його тіла, мозку та душі.

      Розділ 3. ХРИЗАНТЕМИ ДЛЯ МАРТИ

      Він одразу впізнав ту світлу залу з величезними вікнами та меблями з дерева. Він пройшов повз вікна і притулився до стіни. На хвильку заплющив очі, а потім кинув одинокий погляд у вікно. З висоти тридцять шостого поверху він спокійно міг бачити нову будівлю цирку – всю зі скла та металевих конструкцій, що з’явилася на місці старого, цегляного, куди він ще встиг зводити власних дітей. На жаль, його онуки вже не застали тієї будівлі, яка виросла ще за радянських часів. Їм довелось насолоджуватись футуристичними вигадками модних київських архітекторів, які змішували Азію з Європою, аби вразити потенційних інвесторів.

      – Радий вас бачити, полковнику! – перебив його думки чоловік з різким басом. На вигляд йому можна було дати десь років п’ятдесят, хоча він і був значно старшим. Медицина не стояла на місці і, добираючись до середини шаленого 21-го століття, вона вже могла пропонувати людству препарати, що омолоджували організм, даруючи відстрочку неприємній зустрічі зі смертю. Чи її цілковиту, хоча й таку приємну, ілюзію.

      Полковник