Зелена миля. Стівен Кінг

можуть лише раз. І поки він своїм розумом до цього не дійде, то буде небезпечний і для себе, і для всіх у цьому корпусі.

      Персі зайшов у мій кабінет і демонстративно хряснув дверима.

      – От уже, – сказав Білл Додж. – Який же він чиряк на яйці.

      – Ти навіть не уявляєш, – мовив Дін.

      – Але шукай у всьому позитив, – просяяв Білл. Він так часто радив людям шукати в усьому позитив, що хотілося дати йому кулаком у ніс щоразу, коли ця порада зривалася в нього з язика. – Зате ваша дресирована миша втекла.

      – Так, але ми більше її не побачимо, – сказав Дін. – Мені здається, цього разу клятий Персі Ветмор злякав її назавжди.

      3

      Думка була логічною, але хибною. Миша повернулася наступного ж вечора. Зовсім випадково то виявився перший із двох вихідних Персі Ветмора перед тим, як він мав заступити на нічне чергування.

      Пароплав Віллі показався годині о сьомій. Я був на роботі й став свідком його повторної появи; Дін також. І Гаррі Тервілліґер. Гаррі якраз сидів за столом. Я вже мав піти додому, але затримався, щоб провести зайву годинку з Вождем, чий час наближався. Зовні Біттербак тримався стоїчно, у традиціях свого племені. Але я бачив, що у нього в душі, як отруйна квітка, розпукується страх перед кінцем. Тому ми розмовляли. З ними можна було говорити й у денний час, але користі з того було мало, бо знадвору, з прогулянкового подвір’я, долинали крики й звуки балачок (не кажучи вже про кулачні розборки вряди-годи), стук-стук-стук штампувальних пресів у майстерні, де виготовляли номерні знаки, крики наглядачів, щоб хтось поклав ту мотику чи підняв сапку, чи просто тягни свою сраку сюди, Гарві. Після четвертої години ставало трошки краще, а після шостої – ще краще. Час із шостої до восьмої був оптимальним. Після того було видно, як у їхні голови знову закрадаються важкі думки (післяполуденними тінями вони зринали в їхніх очах), і краще було вже припиняти розмову. Вони ще чули, що ти їм кажеш, але вже не розуміли. Після восьмої вони готувалися до нічних годин і уявляли, як відчуватимуть той шолом, коли його застібнуть у них на голові, і як пахнутиме повітря в чорній торбині, яку натягнуть на спітніле обличчя.

      Але я застав Вождя в доброму гуморі. Він розповів мені про свою першу дружину, про те, як вони разом будували вігвам у Монтані. То були найщасливіші дні його життя, сказав він. Вода була такою чистою і такою різучо-холодною, що обпікала рот.

      – Послухайте, містере Еджкомб, – сказав він. – А як ви гадаєте, от якщо людина щиросердо розкається в тому, що накоїла, вона може повернутися в ті часи, коли була найщасливішою, і жити там вічні віки? Може, такий насправді рай?

      – Я десь так само собі його й уявляв, – відповів я. То була брехня, але я нітрохи про це не пошкодував. Про всі ці справи з вічністю я довідався, ще коли на маминому гарненькому коліні сидів. І мої уявлення були достеменно такими, як сказано у Великій Книзі про вбивць: для них не буде життя вічного. Я думаю, вони вирушають прямісінько в пекло, де горітимуть у муках, аж доки Господь нарешті не дасть Гавриїлу відмашку, щоб