Зелена миля. Стівен Кінг

та ще лампочки по всій в’язниці засяють яскравіше. Ув’язнені в інших корпусах побачать це світіння й подумають, що все вже відбулося, екзекуція скінчилася. Тоді як насправді вона лише починалася.

      Брутал вийшов уперед з-за стільця і став так, щоб Ту міг його бачити.

      – Арлене Біттербаку, вас засуджено до страти на електричному стільці. Вирок винесли присяжні, рівні вам за станом, і ухвалив суддя, шанований у цьому штаті. Хай Бог береже народ цього штату. Чи маєте ви що сказати перед тим, як вирок буде виконано?

      – Ага, – очі в Ту виблискували, губи розлізлися в беззубій радісній посмішці. – Хоцу смаженої курятини з підливкою і бульбою, хоцу насрати тобі в капелюх і хоцу, аби Мей Вест[20] сіла моні на лице, бо їбтися дузе сильно хоцу!

      Брутал щосили намагався втримати серйозний вираз обличчя, але це було неможливо. Тому він закинув голову назад і від душі розсміявся. Дін упав на краю платформи, як підстрелений, опустив голову між коліна й завив койотом, притискаючи долоню до лоба, наче щоб утримати мозок там, де йому належить бути. Гаррі стукався головою об стіну й заходився сміхом – ха-ха-ха, – наче йому в горлі застряг кавалок їжі. Навіть Джек Ван Хей, чоловік, який не грішив почуттям гумору, і той сміявся. Мені й самому кортіло, звісно, але якось я зумів себе стримати. Наступної ночі все мало бути насправді, і на тому місці, де сидів Ту-Ту, помре людина.

      – Брутале, цить, – наказав я. – Ти теж, Діне. Гаррі. А ти, Ту, ще раз таке ляпнеш – і це будуть твої останні слова. Я попрошу Ван Хея врубати справжню другу.

      Ту тільки вишкірився до мене: мовляв, чудовий жарт, начальнику Еджкомб, незрівнянний. Та коли побачив, що я не всміхнувся у відповідь, його усмішка поблякла й на зміну їй прийшло збентеження.

      – Ви чого-о? – ображено спитав він.

      – Це не смішно, – відказав я. – Ось чого. А якщо тобі не вистачає кебети, щоб це зрозуміти, то краще не розтуляй пельку.

      Проте насправді це було кумедно, по-своєму кумедно. Гадаю, саме це мене так і розлютило.

      Я роззирнувся й побачив, що на мене дивиться Брутал. На його губах досі грала легка усмішка.

      – Бля, – сказав я, – застарий я вже для цієї роботи.

      – Та ну, – відмахнувся від мене Брутал. – Поле, ти в розквіті сил.

      Але це була неправда; ні я, ні він не давали вже ради з тією клятою роботою, і ми обидва це знали. Однак на ту мить важливо було, що напад сміху минувся. І це було добре, бо не вистачало мені ще, щоб завтра вночі хтось згадав дико дотепну ремарку Ту й заіржав. Але неможливо, скажете ви, щоб наглядач реготав до всирачки, ведучи страченця на електричний стілець повз свідків. Та коли в людей стрес, усяке може статися. А про таку, без перебільшення, подію потім просторікуватимуть ще років двадцять, як не більше.

      – Ту, ти сидітимеш тихо? – спитав я.

      – Так, – мовив він і відвернувся, усім своїм виглядом вдаючи найстарішу й найображенішу у світі дитину.

      Я кивнув Бруталу, щоб продовжував репетицію. З мідного гачка на спинці стільця

20

Мей Вест (1893–1980) – американська актриса й секс-символ, одна з найскандальніших зірок свого часу.