Зелена миля. Стівен Кінг

шпарку під тими дверима, й не помилився.

      8

      Наприкінці тієї зими, коли описані події вже були в минулому, Брутал підійшов до мене однієї ночі, коли нас було тільки двоє, блок Е тимчасово стояв порожній, а решту наглядачів на якийсь час розподілили по інших корпусах. Персі вже був у Браяр-Ріджі.

      – А йди-но сюди, – дивним, здавленим голосом покликав Брутал, і це змусило мене рвучко озирнутися на нього. Я щойно зайшов досередини знадвору, де панувала холоднеча і сльота, та обтрушував краплини дощу з пальта перед тим, як його повісити.

      – Сталося щось? – спитав я.

      – Ні, – відповів він, – просто я знайшов, де жив Містер Джинґлз. Ну, тоді, коли ще тільки прийшов, до того, як його Делакруа взяв. Хочеш побачити?

      Ще б я не хотів. Слідом за ним я пішов Зеленою милею до гамівної кімнати. Усе, що ми там тримали, вже лежало в коридорі; Брутал явно скористався затишшям у потоці клієнтів, щоб трохи поприбирати. Двері стояли навстіж, і я побачив усередині наше відро зі шваброю. Підлога, того самого хворобливого відтінку лайму, що й сама Зелена миля, висихала смугами. Посеред кімнати стояла пересувна драбина, та, яку ми тримали в коморі, що, так уже вийшло, слугувала останньою зупинкою для засуджених державою до страти. Позаду драбини, ближче до вершечка, видавалася вперед полиця – щоб робітник міг поставити на неї, наприклад, ящик з інструментами чи відро з фарбою. Зараз на ній лежав ліхтарик. Брутал передав його мені.

      – Лізь нагору. Ти нижчий за мене, тому доведеться майже до кінця піднятися, але я потримаю твої ноги!

      – Я лоскоту боюся, – попередив я, ступаючи на першу сходинку. – Особливо під коліньми.

      – Запам’ятаю.

      – Добре, – сказав я, – бо поламане стегно – завелика ціна за те, щоб дізнатися походження однієї-єдиної миші.

      – Га?

      – Та то я так. – Моя голова вже була біля лампочки під сіткою в центрі стелі, і я відчував, як похитується під моєю вагою драбина. Надворі вистогнував зимовий вітер. – Ти просто тримай мене.

      – Тримаю, не хвилюйся.

      Брутал міцно стиснув обома руками мої литки, і я піднявся ще на одну сходинку. Моя маківка на ту мить опинилася менш ніж за фут від стелі, і я бачив павутиння, що його кілька підприємливих павуків сплели біля хрестовин, там, де сходилися докупи крокви стелі. Я посвітив ліхтариком довкола, однак не побачив нічого вартого ризику перебування на драбині.

      – Ні, – сказав Брутал. – Поле, ти надто далеко дивишся. Глянь ліворуч, туди, де дві крокви сходяться. Бачиш їх? Одна трохи вицвіла.

      – Бачу.

      – Посвіти на стик.

      Я так і зробив. І майже одразу побачив те, що Брутал хотів мені показати. Крокви були скріплені між собою кілочками, півдюжиною кілочків, і одного не було, а натомість чорніла кругла діра з четвертак завбільшки. Я глянув на неї, потім із сумнівом озирнувся через плече на Брутала.

      – То була маленька мишка, – сказав я. – Але щоб настільки маленька? Ні, друже, я не думаю.

      – Але вона