Зелена миля. Стівен Кінг

цього разу так чітко й виразно, наче його привид з’явився біля нас у тій камері – камері, де Вільям Вортон провів так багато часу.

      «Гей, хлопці! – цього разу сказав голос – розсміяний, веселий голос чоловіка, який забув, бодай ненадовго, де він і що на нього чекає попереду. – Адіть подивітися, що вміти виробляти Містер Джинґлз!»

      – Господи, – прошепотів я. Зненацька стало важко дихати, наче мене вдарили в сонячне сплетіння й вибили дух.

      – Ще одну знайшов? – спитав Брутал. – Я три чи чотири витяг.

      Спустившись, я посвітив ліхтариком на його велику розкриту долоню. По ній розсипалося кілька скалок дерева, наче палички для гри ельфів. Дві були жовті, як і та, яку я знайшов. Одна зелена, і одна – червона. Вони були не пофарбовані, а розфарбовані, восковими олівцями «Крайола».

      – О Боже, – проказав я тихим тремтячим голосом. – О ні, стривай. Це ж уламки тої котушки, так? Але чому? Чому там, нагорі?

      – Малим я був не таким громилом, як зараз, – сказав Брутал. – Це я такий вимахав між п’ятнадцятьма й шістнадцятьма роками. А до того часу був шибздиком. І коли вперше пішов до школи, почувався малим, як… та чого там, малим, як миша, так можна сказати. Страшно було до смерті. І знаєш, що я зробив?

      Я похитав головою. На наш корпус знову налетів вітер. У кутках, утворених кроквами, затріпотіло тендітне павутиння, загойдалося гнилим мереживом. Ще ніколи я не бував у місці, де б так наполегливо відчувалася присутність привидів. І саме тоді, коли ми стояли на тому місці, дивлячись на скалки, що лишилися від котушки, яка наробила такого лиха, мій розум почав усвідомлювати те, що серце зрозуміло одразу ж, як Джон Коффі пройшовся Зеленою милею. Я більше не міг залишатися на тій роботі. Депресія, не Депресія, а я більше не міг дивитись, як люди перетинають мій кабінет, ідучи на смерть. Навіть однієї я більше б не витримав.

      – Я попросив у мами один з її носовичків, – сказав Брутал. – І коли відчував, що підступають сльози, коли почувався маленьким, я тайкома витягав його, вдихав її парфуми, і мені трохи легшало.

      – Ти що, думаєш… миша відгризла кілька шматків од тієї розмальованої котушки на згадку про Делакруа? Що миша…

      Він підвів погляд. Мені здалося, що в його очах на мить зблиснули сльози, але, мабуть, я помилився.

      – Поле, я нічого не кажу. Але я найшов їх там угорі, запахло перцевою м’ятою, так, як і тобі. Не заперечуй. І я більше так не можу. Я більше не можу це робити. Якщо побачу ще одного в тому кріслі, мене це розчавить. У понеділок подаю заяву на переведення до хлоп’ячої колонії. Як встигну перевестися до наступного, добре буде. А як ні, то звільнюся й піду у фермери.

      – А що ти вирощував у житті, крім каміння?

      – Це не важливо.

      – Я знаю, – сказав я. – Мабуть, подам заяву разом із тобою.

      Брутал уважно подивився на мене, переконався, що я не беру його на кпини, і кивнув, наче справу було залагоджено. Новий порив вітру струсонув дах так, що крокви піддалися й зарипіли. Ми обидва занепокоєно озирнулися на повстяні