Гра янгола. Карлос Руис Сафон

заради вас. Тепер і ви допоможіть нам трохи.

      – Якби ви принаймні написали таку книжку, як ваш друг Відаль, – сказав Есковільяс.

      – Ото справді роман, – підтвердив Баридо. – Це визнає навіть «Голос індустрії».

      – Я знав наперед, що так усе буде, – провадив Есковільяс. – Ви людина невдячна.

      Поруч зі мною сиділа Отрута й дивилася на мене жалісним поглядом. Мені здалося, що зараз вона візьме мене за руку й почне втішати, тому я швидко відійшов убік. Баридо обдарував мене своєю масною посмішкою.

      – Можливо, це й на краще, Мартін. Можливо, це сигнал від Господа, який у Своїй нескінченній мудрості хоче повернути вас на дорогу праці, яка подарувала стільки радості читачам вашого «Міста проклятих».

      Я зареготав. Баридо приєднався до мене, і за його знаком те саме зробили Есковільяс і Отрута. Я подивився на цей хор гієн і сказав собі, що за інших обставин ця хвилина видалася б мені миттю надзвичайно витонченої іронії.

      – Мені подобається, що ви з таким гумором оцінили свою невдачу, – проголосив Баридо. – То що ви мені скажете? Коли ми матимемо наступну книжку серіалу Іґнатіуса Б. Самсона?

      – Пішли ви всі самі знаєте куди.

18

      Вийшовши звідти, я блукав вулицями Барселони протягом кількох годин без певної мети. Відчував, що дихати мені важко, щось тиснуло на груди. Краплі холодного поту виступили в мене на руках і на лобі. Коли стало смеркатися, я, не знаючи, куди себе подіти, вирішив повернутися додому. Проходячи повз книгарню «Семпере та син», я побачив, що книгар заповнив свою вітрину примірниками мого роману. Було вже пізно й крамниця була зачинена, але всередині ще горіло світло, і коли я хотів прискорити ходу, то побачив, що Семпере помітив мене й усміхнувся до мене такою сумною усмішкою, якої я не бачив у нього за всі ті роки, протягом яких його знав. Він підійшов до дверей і відчинив їх.

      – Зайди на хвилинку, Давиде.

      – Іншого разу, сеньйоре Семпере.

      – Зроби це для мене.

      Він узяв мене за руку й затяг до крамниці. Повів мене до задньої кімнати й там запропонував крісло. Налив у дві склянки чогось іще густішого, ніж смола, і знаком показав, щоб я випив свою склянку одним махом. Він подав мені приклад, перехиливши свою.

      – Я погортав книжку Відаля, – сказав він.

      – Головний шедевр сезону, – прокоментував я.

      – А він знає, що її написав ти?

      Я стенув плечима.

      – А яка різниця?

      Семпере подивився на мене тим самим поглядом, яким колись давно подивився на восьмирічного хлопчика, що прийшов до його книгарні весь у синцях і з вибитими зубами.

      – Як ти почуваєшся, Давиде?

      – Пречудово.

      Семпере непомітно похитав головою й підвівся, щоб узяти щось на одній зі своїх полиць. Я побачив, що він узяв примірник моєї книжки. Він подав її мені разом із пером і всміхнувся.

      – Надпиши її мені, будь ласка.

      Коли я зробив дарчий напис, Семпере взяв книжку з моїх рук і поставив у почесну вітрину за прилавком, де він зберігав перші