Гра янгола. Карлос Руис Сафон

лише спалахами блискавок, які вибухали над містом, залишаючи по собі гуркітливий і сліпучий слід.

      Поїзд, така собі велетенська зміюка з пари, що повзла під дощем, запізнився майже на годину. Я стояв біля паровоза й поглядом шукав Крістіну в натовпі пасажирів, що виходили з вагонів. Через десять хвилин людський потік уже пройшов перед моїми очима, але Крістіни я не побачив. Я вже хотів повернутися додому, подумавши, що, можливо, дівчина не сіла на цей поїзд, але спершу вирішив окинути останнім поглядом весь перон, зосередивши особливу увагу на вікнах вагонів. Я побачив її в передостанньому вагоні; вона сиділа, поклавши голову на вікно й дивлячись кудись у порожнечу. Я піднявся у вагон і зупинився у дверях купе. Почувши мої кроки, вона обернулася й подивилася на мене з подивом, слабко всміхаючись. Потім підвелася й обняла мене мовчки.

      – З приїздом, – сказав я.

      Крістіна не мала при собі ніякого багажу, крім малої валізки. Я подав їй руку, і ми вийшли на перон, уже безлюдний. Ми пройшли до вестибюля вокзалу, не розтуливши губ. Підійшовши до виходу, зупинилися. Злива не припинялася, а з вервечки таксі, що стояли біля дверей вокзалу, коли я сюди підійшов, не залишилося жодної машини.

      – Я не хочу повертатися на віллу «Геліус» сьогодні ввечері, Давиде. Поки що не хочу.

      – Можеш заночувати в моєму домі, якщо хочеш, або пошукаємо для тебе місце в готелі.

      – Не хочу залишатися сама-одна.

      – Тоді ходімо до мене. Якщо мені чогось і не бракує, то це кімнат.

      Я побачив носія, який вийшов подивитися на грозу з величезною парасолею в руках. Підійшов до нього й запропонував купити в нього парасолю за ціну, разів у п’ять більшу, аніж вона була того варта. Він віддав мені парасолю, обдарувавши мене осяйною усмішкою.

      Під захистом тієї парасолі ми наважилися вирушити пішки до будинку з вежею, куди через шалені пориви вітру та великі калюжі дійшли хвилин на десять пізніше, вимоклі до рубця. Буря пошкодила електричну мережу, і вулиці занурилися в мокру темряву, у якій лише де-не-де блимали вогники гасових ламп або свічок, пробиваючись крізь шибки вікон та засклені двері, що виходили на балкон. Я не мав найменшого сумніву, що неймовірна система електричного освітлення, якою був обладнаний мій будинок, вийшла з ладу однією з перших. Нам довелося підійматися сходами навпомацки, а коли я відчинив парадні двері на поверх, то в спалахах блискавок інтер’єр моєї оселі здався ще більш замогильним і похмурим.

      – Якщо ти змінила думку й волієш провести ніч у готелі…

      – Ні, ні, усе гаразд. Не турбуйся.

      Я залишив валізку Крістіни в передпокої й пішов у кухню, щоб знайти ящик із великими та малими свічками, який зберігав там у шафі. Я почав запалювати свічки одну за одною, ставлячи їх у миски, склянки та келихи. Крістіна спостерігала за мною, стоячи у дверях.

      – Зачекай лише хвилинку, – сказав я. – У мене великий досвід.

      Я почав розносити свічки по кімнатах, примостив їх також у коридорі та в усіх кутках, аж поки весь дім не поринув у таку