Гра янгола. Карлос Руис Сафон

проголошувала, що роман Педро Відаля – це «роман солідний, досконало написаний і незрівнянний за своєю якістю». Четверта газета провіщала велику міжнародну славу Відалеві та його роману: «Європа схиляється перед маестро» (хоча роман вийшов друком лише два дні тому в Іспанії, а якщо взяти до уваги час, потрібний на його переклад, то він ніяк не міг бути опублікований у жодній іншій країні раніше, ніж за рік). Далі автор цієї ж таки рецензії вдавався до багатослівної балаканини про те, з якою глибокою пошаною вимовляють ім’я Відаля «найвідоміші міжнародні експерти», хоч, наскільки мені було відомо, жодну з його книжок ніколи не перекладали жодною іноземною мовою, окрім одного роману, переклад та публікацію якого фінансував сам дон Педро і якого було продано 126 примірників. Якщо зробити загальний висновок з усіх тих публікацій, то преса одностайно стверджувала, що «народився великий класик» і що роман засвідчив появу «найбільшого письменника нашого часу – Відаля, маестро, якого ні з ким порівняти».

      На протилежній сторінці деяких із газет були також надруковані коротенькі, обсягом на шпальту або дві, рецензії на роман такого собі Давида Мартіна. Найприязніша з них починалася так: «Твір початківця Давида Мартіна, написаний досить-таки вульгарним стилем, під назвою “Кроки в небо”, з першої сторінки свідчить про цілковиту відсутність у його автора як таланту, так і будь-якого творчого ресурсу». У другій стверджувалося, що «початківець Мартін намагається наслідувати маестро Педро Відаля, проте без найменшого успіху». Остання, яку я знайшов у собі терпіння прочитати, опублікована в «Голосі індустрії», починалася з короткого вступного абзацу, надрукованого жирним шрифтом, де говорилося: «Давид Мартін, нікому не відомий новачок у літературі, мабуть, редактор газетних оголошень, судячи з його безпорадного стилю, здивував нас тим, що можна назвати найгіршим літературним дебютом року».

      Я залишив на столі газети та замовлену каву і, спускаючись бульваром Рамбла, дійшов до контори Баридо та Есковільяса. Дорогою проминув чотири чи п’ять книгарень, усі прикрашені незліченною кількістю примірників роману Відаля. У жодній із них я не побачив жодного примірника своєї книжки. У кожній із них повторився той самий епізод, який я пережив у книгарні «Каталонія».

      – Розумієте, я не знаю, що сталося, бо книжку мали доставити позавчора, але видавець повідомив, що весь наклад у нього вичерпався, і він не знає, коли надрукує книжку ще. Якщо залишите мені своє прізвище й телефон, то я зможу вас попередити, коли книжка надійде… Ви запитували в «Каталонії»? Якщо навіть у них немає…

      Двоє компаньйонів зустріли мене з відверто похоронним виглядом. Баридо сидів за своїм письмовим столом і грався авторучкою, а Есковільяс, стоячи за його спиною, просвердлював мене поглядом. Отрута зайняла вичікувальну позицію, сівши біля мене в кріслі.

      – Ви навіть уявити собі не можете, як я вам співчуваю, сеньйоре Мартін, – почав Баридо. – Проблема ось у чому: книгарі зробили нам замовлення, спираючись на рецензії, які з’явилися в газетах,