Гра янгола. Карлос Руис Сафон

якщо хочеш.

      Вона сіла в крісло й обвела поглядом залу, зупинивши його на стосі паперу, який лежав на столі. Крістіна подивилася на мене, і я кивнув головою.

      – Я закінчив його кілька днів тому.

      – І свій також?

      Я, звичайно, вважав обидва рукописи своїми, але обмежився тим, що знову кивнув головою.

      – Можна? – запитала вона, узявши одну сторінку й наблизивши її до свічки.

      – Звичайно.

      Я дивився, як вона мовчки читає з легкою усмішкою на вустах.

      – Педро ніколи не повірить, що це він написав, – сказала вона.

      – Довірся мені, – відповів я.

      Крістіна поклала сторінку назад у стос і подивилася на мене довгим поглядом.

      – Я сумувала за тобою, – сказала вона. – Я намагалася відкинути ці думки, але мені тебе бракувало.

      – Мені тебе теж.

      – Були дні, коли, перед тим як піти до санаторію, я йшла на станцію, сідала на пероні й чекала поїзда з Барселони, сподіваючись, що ти до мене приїдеш.

      Я проковтнув слину.

      – Я думав, ти не хочеш бачити мене, – сказав я.

      – Я теж так думала. Мій батько часто запитував про тебе, знаєш? Він просив мене, щоб я піклувалася про тебе.

      – Твій батько був добрий чоловік, – сказав я. – Добрий друг.

      Крістіна кивнула головою з усмішкою, але я побачив, що її очі наповнилися слізьми.

      – Проте в кінці він уже нічого не пам’ятав. Були дні, коли він плутав мене з моєю матір’ю й просив у мене прощення за ті роки, коли сидів у в’язниці. Потім, протягом багатьох тижнів, він уже не усвідомлював, де він є. З часом самотність оселяється в людині й уже не покидає її.

      – Я тебе розумію, Крістіно.

      – В останні дні мені здалося, що йому стало краще. Він почав дещо пригадувати. Я привезла із собою альбом із фотографіями, який у нас був, і стала знову навчати його, хто є хто. Там є одне давнє фото, зняте на віллі «Геліус», де ти й він сидите в автомобілі. Ти сидиш за кермом, а він навчає тебе водити машину. Обидва смієтеся. Хочеш побачити цю світлину?

      Я не знав, чи хочу її побачити, але не наважився урвати цей момент.

      – Звісно, хочу…

      Крістіна пішла шукати альбом у своїй валізці й повернулася з маленькою книгою в шкіряній оправі. Вона сіла поруч зі мною й почала гортати сторінки, заповнені старими фотографіями, вирізками з газет і поштовими листівками.

      – Поглянь-но, ось де ти.

      Я подивився на фотографію й пригадав той літній день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Відаль, і став навчати мене елементарних правил водіння. Після того ми виїхали на вулицю Панами й на швидкості близько п’яти кілометрів на годину, що здалася мені карколомною, бо я був за кермом, доїхали аж до проспекту Пірсона й повернулися.

      «Ви створені для того, щоб стати асом водіння машин, – сказав мені тоді Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаєте краху в письменстві, то зробите собі кар’єру на автомобільних дорогах».

      Я всміхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навіки. Крістіна подала мені альбом.

      – Візьми