Гра янгола. Карлос Руис Сафон

ковбас, розташованій у містечку Санта-Перпетуа-де-Моґода, і коли хтось починав гортати таку книжку, вона поширювала непомильні пахощі добре приготованої ковбаси.

      – Боюся, у мене для вас погані вісті.

      Баридо й Отрута перезирнулися, не змінивши солодкого виразу на своїх обличчях. У цю мить Есковільяс матеріалізувався у дверях і подивився на мене тим сухим і похмурим поглядом, яким дивляться на мерця, коли на око визначають розміри його труни.

      – Поглянь-но, хто до нас прийшов. Яка приємна несподіванка, чи не так? – сказав Баридо, звертаючись до свого компаньйона, який обмежився кивком голови.

      – Про які погані новини йдеться? – запитав Есковільяс.

      – Ви трохи не встигаєте, друже Мартін? – з приязною усмішкою запитав Баридо. – Я певен, ми це зможемо залагодити…

      – Ні. Річ не в тому, що я не встигаю. Річ у тому, що книжки не буде.

      Есковільяс ступив крок уперед і підняв брови. Баридо захихотів.

      – Як це «книжки не буде»? – запитав Есковільяс.

      – Бо вчора я спалив рукопис, і від нього не залишилося жодної сторінки.

      Запала гнітюча мовчанка. Баридо примирливо махнув рукою й показав на так зване крісло візитів, такий собі чорний провалений трон, у який він садовив авторів та постачальників, щоб вони опинялися на рівні його погляду.

      – Сідайте, Мартін, і розкажіть мені все. Вас турбує щось, я це бачу. Ви можете бути відверті з нами, адже ми як одна родина.

      Отрута та Есковільяс енергійно закивали головами, усім своїм виглядом показуючи, як високо вони мене цінують і як віддано люблять. Я не став сідати. Усі наслідували мій приклад і дивилися на мене так, ніби я соляна статуя, що може заговорити будь-якої миті. У Баридо вже, либонь, боліло обличчя: так багато він усміхався.

      – Отже?

      – Іґнатіус Б. Самсон наклав на себе руки. Він залишив неопублікованим оповідання на двадцять сторінок, у якому помирає в обіймах Хлої Перман’єр, після того як обоє прийняли отруту.

      – Автор помирає в одному зі своїх романів? – запитала Ермінія, нічого не зрозумівши.

      – Це його прощання в сучасному стилі зі світом серіалу. Деталь, яка, безперечно, вам сподобалася б.

      – І не існує протиотрути, яку він міг би прийняти? – запитала Ермінія.

      – Мартін, я повинен вам нагадати, що ви, а не ймовірно покійний Іґнатіус, підписали з нами контракт… – сказав Есковільяс.

      Баридо підняв руку, щоб заспокоїти колегу.

      – Думаю, я зрозумів вас, Мартін. Ви почуваєтеся виснаженим. Протягом кількох років ви не давали своєму мозку відпочити, за що наше видавництво дуже вам вдячне, бо високо вас цінує. Вам потрібен відпочинок. І я це розумію. Отже, ми з вами знайдемо спільну мову, правда ж?

      Баридо подивився на Есковільяса та Отруту, які ствердно закивали головами з відповідним виразом на обличчях.

      – Ви митець, і вам хочеться творити мистецтво, високу літературу, яка виливалася б із вашого серця й написала б ваше ім’я золотими