Таємна історія. Донна Тартт

довелося побувати на екскурсії по м’ясокомбінату, і з того часу від м’ясних продуктів я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато ліпших обставинах, а враховуючи мій нинішній стан, він узагалі здавався особливо відразливим. Двері на дах підпирав кухонний стілець, і з-за проіржавілого дверного полотна свистів протяг. Я ще раз наповнив склянку й підійшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, – думав я, – свіже повітря – це твій шанс…» Чарльз опік палець, вилаявся і грюкнув кришкою духовки. І, здається, не очікував побачити мене тут, у себе за спиною.

      – О, привітулі, – промовив він. – Щось сталося? Тобі освіжити чарку?

      – Ні, дякую.

      Він зазирнув у мій посуд.

      – Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?

      На кухню зайшов Генрі.

      – У вас не знайдеться таблетки аспірину?

      – Ось тут. Тобі налити чого-небудь?

      Генрі вкинув пару пігулок у жменю, дістав ще кілька загадкових капсул із кишені й запив усе це склянкою віскі, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспірином він залишив на буфеті, то я крадькома спробував і собі витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрі.

      – Тобі зле? – по-доброму поцікавився він.

      – Та просто голова розболілася, – відповів я йому.

      – Сподіваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?

      – Що? – встряв у розмову Чарльз. – Тут усі занедужали?

      – Чому тут усі зібралися? – ображено озвався до нас із коридору лункий голос Банні. – Коли ми вже сядемо їсти?

      – Зажди, Бане, ще хвилинка.

      Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, які той тільки-но зняв із ґратки.

      – Здається, вже готові, – промовив він, потягся по крихітний шматочок, узяв його за кісточку й заходився обгризати.

      – Банні, не треба, я тебе прошу, – проказав Чарльз. – А то решті потім не вистачить.

      – Ви ж мене голодом морите, – з повним ротом проплямкав Банні. – Я аж заслаб.

      – То погризеш після всіх кісточки, – грубо відказав йому Генрі.

      – Стули пащеку.

      – Бане, справді, ну хоч хвилинку почекай, га? – не здавався Чарльз.

      – Окей, – погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив іще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руці збігла цівочка рожевуватого соку й зникла десь у манжеті.

      Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нічого тупого та не бовкнув нічого зайвого, все одно почувався забутим усіма та роздратованим. Я мало говорив і ще менше їв. Більшість діалогів крутилися навколо подій, у сутність яких мене ніхто не втаємничував, і навіть вставні репліки Чарльза, якими той намагався пояснити ті чи інші речі, не стали аж надто помічними. Генрі з Френсісом нескінченно сперечалися про відстань, на якій стояли солдати в шикуванні легіону: пліч-о-пліч (як стверджував Френсіс) чи за три-чотири фути один від одного (на думку Генрі). Ця дискусія спричинила ще