Таємна історія. Донна Тартт

Здається, я забув гаманець удома.

      – Та ну тебе. Ти що, жартуєш?

      – Аніскілечки, – легко зізнався він. – Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.

      Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.

      – Скільки ж там?

      Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:

      – Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, – промовив він. – Не рахуючи чайових.

      Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.

      – Багато.

      – Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…

      – То що робитимемо?

      – А може, ти б їм чек міг виписати? – між іншим поцікавився Банні.

      – Немає в мене чеків.

      – Ну то кредиткою.

      – І кредитки немає.

      – Та давай.

      – Та не дам, – я дратувався дедалі більше з кожною секундою.

      Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:

      – Не рипайся, старий, – прошепотів він, – я зараз сходжу дзвякну декому.

      І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.

      Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.

      – Не переживай. Не переживай, – упав він на стілець. – Усе добре.

      – Що ти зробив?

      – Зателефонував Генрі.

      – Він приїде?

      – На раз-два.

      – Злиться?

      – Нє-а, – Банні буквально відмахнувся від цієї думки. – Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.

      Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.

      – Бач? – прошепотів Банні. – Я знав, що він приїде. О, привіт, – привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. – Який же я радий тебе тут бачити…

      – Де рахунок? – беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.

      – Та ось, старий друже, – відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. – Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…

      – Привіт, – холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.

      – Привіт.

      – Як справи? – Він говорив, ніби робот.

      – Нормально.

      – Ось, на, друзяко, – Банні таки розшукав чек.

      Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.

      – Що ж, – не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому