Таємна історія. Донна Тартт

тепер, коли притупилося відчуття новизни: я страждав на легку форму депресії від цілковитої чужості місця, в якому опинився, – дивна країна з дивних звичаїв людьми та непередбачуваною погодою. Мені здавалося, я занедужав, хоча зараз думаю, що це навряд чи було так; я просто постійно мерз і не міг спати, інколи засинаючи вночі всього на годину-дві.

      Не існує нічого самотнішого або бентежнішого від безсоння. Я проводив ночі до четвертої ранку за грецькими книжками, доки очі не починали горіти, а в голові паморочилося, допоки єдиним світлим вікном у всьому Монмут-Гаусі не лишалося моє. Коли я вже не міг зосереджуватися на грецькій мові і її алфавіт перетворювався на незв’язні зображення трикутничків та вил, я брався за «Великого Ґетсбі». Це одна з моїх улюблених книжок, і я взяв її на абонементі, сподіваючись, що вона підніме мені настрій; звичайно ж, від неї мені тільки стало гірше, адже у своєму журливому стані я нічого в ній не зміг роздивитися, окрім тих моментів, що їх потлумачив винятково як певні трагічні подібності між Ґетсбі й собою.

      – Я – боєць, – казала мені дівчина на вечірці.

      Вона була білява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), і навіть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Каліфорнії. Мабуть, це щось у її голосі, у її шкірі, рудій, укритій ластовинням і туго напнутій на кощавих ключицях і ще більш кощавих ребрах – яким би не зарадили перса хай якого розміру, – що постали переді мною в лакуні її корсету від Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дізнався з її власних слів, якими вона поміж ділом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнісінький гідрокостюм із грубо приточеною до нього спереду шнурівкою.

      Вона намагалася перекрикувати музику:

      – Можна сказати, що мені важко живеться, із цією травмою й усім таким. – Я вже чув її історію. Порвані сухожилля. Прощання зі світом танців. Перехід у мистецтво перформансу. – Але, мабуть, у мене надто сильне самовідчуття, розуміння власних потреб. Звісно, мені важливі інші люди, але я домагаюся від них того, що потрібне мені, розумієш?

      Її голос деренчав типовим каліфорнійським стакато, до якого ми вдаємося, коли надто стараємося вдавати із себе нью-йоркців, але й не був позбавлений лідерської жвавості представника «Золотого штату». Така собі «Чирлідерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гідним навіть погляду. Зате зараз, усвідомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонті я ще ні з ким не переспав, якщо не рахувати однієї маленької рудоволоски, з якою ми познайомилися на першій же вечірці в універі. Пізніше мені хтось розповів, що вона – спадкоємиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав її поглядів, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихід із ситуації, як жартували мої одногрупники.)

      – Сигарету? – прокричав я цій.

      – Не палю.

      – Я теж. Тільки на вечірках. Вона розсміялася.

      – Аякже, тоді давай, – прогорлала вона мені на вухо. – Ти ж, мабуть, не знаєш, у кого б розжитися косячком?

      Поки