Таємна історія. Донна Тартт

Тобто вона – справжня дівчина. – Він розвів руками, ніби зображував велетенську відстань. – Довге волосся, трошки м’ясця на кістках, не боїться носити сукні. Мені таке подобається. Можеш називати мене старомодним, але всі ці головаті дівчата мені не до вподоби. От подивися на Каміллу. Вона прикольна, хороша товаришка й усе…

      – Та ну, – все ще сміючись, не погодився я. – Вона гарненька.

      – Гарненька, гарненька. Не без цього, – він примирливо підняв долоню. – Чудова дівчина. Я завжди це повторюю. Схожа на одну зі статуй Діани в клубі мого батька. Їй просто бракує дужої материної руки. На мій смак, вона – те, що зветься «шипшинка», на фоні всього цього вашого гібридного чаю. Не докладає зусиль, а мала би. Надто часто бігає в старому бахматому одязі свого брата, який, може, декому з дівчат і пасував би (хоча от я думаю, насправді він дівчатам аж ніяк не може пасувати), але точно це не її випадок. Надто схожа на брата. Тобто Чарльз, звичайно, вродливий хлопчина, твердий характер, але я б із ним не одружився, віриш?

      Банні був в ударі й уже збирався сказати щось іще, аж раптом замовк, його обличчя набуло кислого виразу, ніби сталося щось неприємне. Мене це спантеличило й повеселило водночас; може, злякався, що ляпнув зайвого, що виглядає дурником? Я подумав був хутенько змінити тему розмови, щоб визволити його з пастки, та він завозився на стільці й поглянув через усю залу.

      – Послухай, – промовив він. – Гадаєш, це стосується нас? Саме час.

      Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси – набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта,[42] Періклові Афіни – слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

      Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, – насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

      – Ех, ото відобідали, старий, правда ж? – спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та

42

Бенджамін Джоветт (1817–1893) – відомий викладач Оксфордського університету, адміністратор-реформатор, богослов і перекладач Платона й Фукідіда.