Таємна історія. Донна Тартт

Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.

      – Джуді? І що вона тобі наплела про мене?

      Дівчина знехтувала моїм запитанням.

      – Ти там із ними обережніше, – правила вона далі. – Я чула дуже дивні речі про цих людей.

      – Наприклад?

      – Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.

      – У давніх греків не було поняття про диявола, – педантично зауважив я.

      – Ну а я чула зовсім інше.

      – То й що? Ти помилилася.

      – Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.

      – Що ж іще? Вона змовчала.

      – Хто тобі про це розказав? Джуді?

      – Ні.

      – А хто?

      – Сет Ґартрелл, – відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».

      – Ота свиня? – уточнив я. – Ви знайомі? У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.

      – Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.

      Я й справді сильно перепив.

      – По-чесному? – промовив я. – Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]

      – Сет, – холодно заявила вона, – справжній геній.

      – Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?

      – Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.

      – Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.

      – Сет багатьом не подобається, – тепер злилася вже вона. – Здається, просто йому всі заздрять.

      Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку. Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.

      – Привіт, – промовила вона. Я витріщився на неї.

      – При-ві-і-іт, – відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та все одно усміхнений. – Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?

      – Ти зайнятий? – спитала вона.

      Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.

      – Ні-ні, абсолютно вільний. – Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.

      – Якщо ти зайнятий, то так і скажи, – впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. – Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.

      Ну, звичайно: міс Gaultier. Я обернувся, практично в очікуванні на якийсь її в’їдливий коментар, але вона вже втратила інтерес до мене й експресивно гомоніла з кимось іншим.

      – Ні, – відповів я. – Я абсолютно вільний.

      – Поїдеш із нами за місто на вихідні?

      – Що?

      – Відправлення

53

Пол Джексон Поллок (1912–1956) – відомий американський художник, один із головних представників абстрактного мистецтва: він розстеляв полотно на підлозі й бризкав на нього фарбою, домагаючись несподіваних ефектів.