Таємна історія. Донна Тартт

ж…

      – Він тобі сказав, що пригощає, правильно?

      У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.

      – Ну так, – визнав я.

      – І він, здається, забув гаманець удома.

      – Та все гаразд.

      – Ні, не гаразд, – перебив мене Генрі. – Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?

      – Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.

      – Ви приїхали на таксі, – одразу промовив Генрі. – Хто розплачувався?

      Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.

      – От бачиш? – правив далі Генрі. – Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.

      Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.

      – Ми на місці, – проказав Генрі. – Пробач.

      – Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.

      – Ну то добраніч.

      Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.

      – Ми в курсі про ваш із Банні обід, – промовив Чарльз.

      Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом».[44] Грека й без того вимагала гарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком. Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.

      – Привіт, – озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. – Спускайся.

      Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.

      – Звідки ви знаєте? – спитав я в них. – Про обід?

      – Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі – ще минулого вечора.

      – Мені здається, він страшенно тоді розлютився.

      – Хіба що на

44

«Парменід» – один із найскладніших для розуміння діалогів Платона.