Наближення. Переклади (збірник). Коллектив авторов

за приклад стійкість наших скель.

      І заздри тому лиш, хто сміло з хуртовиною

      Іде на прю, зневаживши грізьбу,

      Лиш тому, хто лишається людиною,

      Людиною і в нелюдську добу.

      Лиш тому заздри, хто іде по полю

      Й од поту од солоного осліп,

      Хто не кляне свою нещасну долю,

      Хоча солоний піт, хоча гіркавий хліб.

      Не потребую жодної полегші.

      Життя моє, ти скрізь мене веди.

      Хліби гіркі і днів трудні мережі,

      Тож стійкістю мене нагороди.

      Життя, прошу: за всякої погоди

      Дай буть щасливим з крапельки роси,

      Б’є джерело – затамувати подих,

      Є квітка – захлинутись од краси.

      Сон зимової ночі

      Йшов сніг. У холоднім розгоні

      летіли сніжинки з імли.

      Я спав, наді мною червоні

      тюльпани Чегема цвіли.

      Йшов сніг. І, закутана в чари,

      дрімала душа у траві.

      Йшов сніг. Зеленіла чинара,

      цвіли мої сни зимові.

      Пам’яті матері

1

      «Допоки мати є, – казали звіддавен, —

      в душі світа».

      Як я тепер в це вірю!

      І в найчорнішу мить світився біло день,

      бо неньчина зоря не гасла у сузір’ї.

      Тепер її нема. І світла дивен квіт,

      що сяяв у душі,

      опав на гострім зламі.

      І вперше ранок не прийшов у світ:

      удосвіта погасла тихо мама.

2

      Як плакав я малим, коли у сні

      ввижалося страшне: померла мати!

      Той сон, як грім, будив і на війні,

      навіть тоді, як спали всі гармати.

      Поквапно слав трикутники з війни

      і ждав, холонучи, вісток од мами.

      Сьогодні ж наяву хилюся до труни,

      як дерево, підтяте блискавками.

3

      Я кулі не шукав. Але в бою

      ішов у ріст, як личило солдату.

      Бо вірив: коли стріну смерть свою,

      мене оплаче, не забуде мати.

      І легше йти в атаку нам було,

      і впасти легше на жахкій дорозі:

      не лиш слова нас брали на крило,

      а й сльози наших матерів. І сльози.

4

      А неньки тих, хто їх раніш ховав,

      напевне ж, не були моєї гірші.

      Як рано сніг синам на скроні впав!

      Тепер він і мені у скроні дише.

      І я хилюсь до сиріт у журі,

      як журавель в замерзлому озерці.

      Єдиний раз нас ранять матері.

      Тепер та рана – і в моєму серці.

5

      Здолавши скелі і правічний ліс,

      знесилений, в морози тричі кляті,

      вертавсь додому і душею грівсь

      біля твого невгасного багаття.

      Тепер між нас лягли такі хребти,

      закуті в крижані, холодні лати,

      які мені довік не перейти.

      Вже не дійти мені до тебе, мати!

6

      Тепер твій голос чую лиш у сні:

      така далека далеч поміж нами!

      І квіт очей, і образ твій мені

      однині лиш у сні приходять, мамо!

      Вже