Наближення. Переклади (збірник). Коллектив авторов

зойку та по лементі,

      По льохах, палацах, по відлунні,

      На горах далеких громів весняних

      Хто живий був, нині покійник,

      Ми, що живими були, нині конаємо

      3 дрібочкою терпцю.

      Нема тут води, тільки скеля голісінька,

      Скеля безводна й піщана стежина,

      Що високо в’ється на верхогір’я.

      Гори скелясті, скелі безводні.

      Була б тут вода – зупинилися б, напилися б,

      Ні спинятись між скель, ні помислити,

      Піт тут сухий та піщане кайдання.

      Якби ж вода зажебоніла поміж скель!

      Мертвотна паща гір, їй сплюнути несила.

      Ніхто не стане тут, не сяде, не приляже,

      Тут між хребтів немає навіть тиші,

      Лише сухий безплідний грім.

      Тут навіть самоти немає серед скель,

      Лиш набурмосені червоні лиця кплять

      З дверей порепаних осадкуватих глинянок.

      Якби ж то тут вода була!

      А не скеля

      Якби ж то скеля

      Та ще й вода

      І вода

      Й джерело

      Криниця між скель

      Якби ж вода співала

      Не цикада

      І не трава суха

      Якби ж тремтячий голосок води у скелі

      Де дрозд-пустельник в сосонках співає

             Крап кап крап кап кап кап кап кап

      Та нема тут води

      Хто ж той третій, що завше йде обіч?

      Коли рахую, то лиш ти та я,

      Та коли гляну перед себе на стежку білу,

      То завжди третій є, що поруч тебе крокує,

      У плащ рудий загорнутий, під каптуром.

      Не відаю: то чоловік чи жінка.

      – Так хто ж отой, що збоку біля тебе?

      Що то за звук повис в повітрі високо

      Чи лемент материнський зболений

      Що то за юрми в каптурах рояться

      Табуном на землі поколотій на рівнині

      І тільки обрій плоский їх вміщає

      Що то за місто ген та над горами

      Трощиться, перетворюється, вибухає у фіалковій імлі?

      Вежі повержено

      Єрусалим Афіни Александрія

      Відень Лондон

      Неймовірно

      Натягла ніби струни коси чорні-чорнющі

      І заграла на них собі жінка зашепотіла

      Серед іскор фіалкових крил лопотіння

      Кажани з лицями немовлят свистіли

      І сторч головою повзли по стінах зчорнілих

      Спогади дзвонів дзвонили ті що години міряли

      І сторч головою вежі в повітрі стояли

      І линули пісні з порожнечі цистерн

      та висхлих криниць

      В запалій норі в осередді гірському

      В променях місяця трави співають

      На розритому цвинтарі біля каплиці

      То порожня каплиця притулок для вихорів

      Вони термосять дверима незачиненими

      й вікнами без шибок

      Вони висушують кості які вже не скривдять нікого

      Лиш півень стоїть на крівельнім ґонті

      Ку-ку-ріку ку-ку-ріку

      В спалахах блискавки. Потім вологий повів

      Дощ напророчив

      Ганг висихав, незворушні листки

      Чекали дощів та хмари похмурі,

      Громадились