Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

бричка їхала слідом, ґедзі вилися над кіньми і над професором римського права…

      А наші бородачі теж були вже далеко-далеко: Михайло вів їх до Псла, поволі і ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цієї непересічної особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у бесіді та й якийсь затаєний смуток, що в хвилі радості зустрічі й на знак якоїсь вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою.

      Кобилянська. Павлик писав мені, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесі Українки, бо забула б трохи, може, «прокляту Німеччину». Він, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хіба він знає, чим ота «Німеччина» мені ставала в голоді і в холоді духовнім? Що він знає!.. Але я така рада…

      Леся. Панно Ольго, про вашу «Німеччину» я іншої гадки, ніж Павлик і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Німеччина», показала їй широкий європейський світ, навчила ідей, навчила стилю. Се просто б’є в очі, коли порівняти ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запічок, у вас – гірську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликові тут не підмога. Та ще й збираюся вас прилучити до російської літератури, коли ви її з третіх рук знаєте, по-моєму, таки Тургенєва І. С. варто з перших рук брати. Що тоді про мене наші патріоти скажуть? Я ж співпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаєв і Горький, особливо останній. Вони ж так нищівно розвінчують дух рабства в людині! То що про мене, гадаєте, «патріоти» скажуть?

      Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тільки в нас на добро йшлося.

      Леся. Дивіться, яка тут гарна околиця, які тут обрії широкі – після кам’яного Берліна я вмію се шанувати.

      Кобилянська. Не можу сказати, що мені вже тут подобається. Страшно широкі поля, степи безмежні. Почуваюсь якось мовби без опіки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По сих широких степах. І вона обгортає, здається, все і всіх… і вас.

      Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в житті більша оптимістка, ніж у своїх віршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана і Шопена, яких ви, здається, дуже любите, потім – українських пісень масу у власній інтерпретації, вільних від контрапункту і всякої теорії. Покажу вам уже таку Вкраїну, що «українішої» й нема… Київ же вам до вподоби?..

      Кобилянська. У Києві мені сподобалось. Там кожен може переконатись, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! Вид на Дніпро пречудний… Лиш смутно мені було над ним. Заходять різні думки на душу – все те вже ніколи нашим не буде.

      Леся. Та що се ви, Ольго! «Най д’явол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» Я сама