Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

зірки ніколи не дивились.

      Левко прочиняє дверці, всідається за кермо машини, а Параска придивляється до кирпатого борця, що саме розлігся обіч «Волги», дослухається до його дитячого прицмокування, і ані крихти уваги на діда-шофера.

      – А ти знаєш, – ревниво нашіптує Левко дружині на вухо, – це не його власна машина. Мені звіздар проговорився. Це він для форсу – довго гроші збирав, а потім напрокат дістав, аби мені памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумію я їх, і як мені вмирати прийдеться, коли вони якісь невлаштовані – кожен помочі потребує. І з кожним разом усе більше незнайомі мені, ніби і не з мого коріння – одна видимість сердюківська.

      Потім вони сиділи удвох над магнітофоном. Левко брав своїми жовтими, поїденими тютюном пальцями маленький холодний палець своєї дружини і натискував на клавіш.

      – Ось зараз почуєш голос Івася.

      Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрічка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собі допомогти. Спочатку навіть зніяковів, а потім вони, притулившись одне до одного, спокійно слухали зрозумілий голос свого сина з якимись незрозумілими словами, хитаючи головами в такт мимовільних абракадабр, ніби дрімали над палахкотливим вогнем лежанки, ніби прослуховували магнітофонні записи все своє життя.

      – Тільки голос у нього простуджений, – зауважила Параска, коли Левко натиснув її холодним пальчиком на інший клавіш, – мабуть, і ця, – вона кивнула на сонну Соломію, – не дуже доглядає його.

      Син

      На чорній «Волзі», що стоїть серед подвір’я, походжає ґалаґан у штанях. Він уже було звівся навшпиньки, щоб кукурікнути, коли його зігнав Андрій.

      – Ану, Петю, марш, дай старому поспати.

      – Чого тобі? – повертається до брата опецькуватий завгосп. Він із Сидором досукує мотузки і випробовує їх на міцність. Артем же зняв хвіртку й вистукує на завісах, забиває цвяхи на місце поржавілих і випалих.

      – Тихше, Артеме, батько ще спить.

      – Коли збудимо, од нас не відстане.

      – От буде йому сюрприз – прокинеться, а криницю вже вилили.

      У чорній «Волзі», привільно розметавшись на задньому сидінні, лежить Левко; він за всім назирає в люстерко, все чує, та навіть оком не моргне, лише тверді п’яти вовтузяться в ледь прочиненій кабіні.

      Йде з гаками, з гумовими чобітьми, з куфайками, з відрами вся родина, що прокинулась заради такої оказії. Щебечуть діти, і ґалаґан, знову вибравшись на машину, будить Левка.

      Сіроокий онук у блакитній матросці стукає у віконце машини, дерев’яний літак у руці.

      – Дідуню, а вас у сільраду кличуть.

      І Левко поволі й неохоче залишає свою шкіряну постіль.

      «Чого б то, я ж, здається, самообкладання вже заплатив…»

      Біжить попереду онук, гуркотить в хлопчика дерев’яний пропелер, – нахваляється сіроокий:

      – І я буду льотчиком-випробувачем, як і дядько Івась.

      І кружляє навколо діда, і стрибає на одній нозі.

      Так прийшли вони до сільради.

      …Маленьке