Учень архітектора. Элиф Шафак

убогі – в тісних хатинках. Вони проїхали юдейський квартал, потім вірменський, відтак – грецький і левантинський.[12] Дивився на церкви, яким було заборонено мати дзвони, синагоги із квадратними двориками, мечеті під бляшаними дахами, на саманні й дерев’яні будиночки, які посхилялися один до одного, наче шукаючи розради. Навіть пани часто мешкали у будинках із погано випаленої цегли. Сінан уже втисячне замислився, як місто, настільки прекрасне, може бути захаращене такими невдалими будівлями.

      Урешті під’їхали до палацу. У кінці першого внутрішнього двору коляска зупинилася. На допомогу прибігли палацові скороходи, вправні та вишколені. Сінан і посланець пройшли в Середню браму, куди дозволяли в’їжджати верхи лише самому султану. Вони проминули мармуровий фонтан, який м’яко світився у темряві, немов істота з якогось іншого світу. Удалині похмурими велетнями бовваніли павільйони на березі моря. Після нещодавнього розширення гарему і ремонту султанських кухонь Сінан добре знав ці місця. Раптом він зупинився, побачивши, що з глибокої темряви на нього дивляться якісь очі. То була газель. Великі, ясні, вологі очі. Були тут й інші тварини: павичі, черепахи, страуси, антилопи. Усі вони, з причини, недоступної його розумінню, у таку пізню пору не спали й були чимось стривожені.

      Повітря було свіже, прохолодне, дихало миртом, чемерником і розмарином. Увечері пройшов дощ, і трава пружно вгиналася під ногами. Варта розступилася, пропустивши їх. Сінан і посланець наблизилися до важкої кам’яної будівлі кольору неба перед бурею і пройшли до коридору, освітленого тремкими вогниками лойових свічок. Пройшовши дві кімнати, зупинилися перед третьою. Не встигли вони до неї підійти, як гонець перепросив і кудись зник. Сінан примружився, щоб очі звикли до розмірів тієї кімнати. Кожен глечик, кожна подушка, кожна прикраса відкидали моторошні тіні, що вигиналися, звивалися на стінах, немовби у непереборному бажанні щось йому сказати.

      У протилежному кутку світло було м’якше. Сінан здригнувся, побачивши мішки на підлозі. У відкритій горловині одного з них від побачив мертве обличчя. Його плечі опустилися, до очей підступили сльози, коли старий зауважив, наскільки юна людина то була. Сінан усе зрозумів. Ходили чутки, що це станеться, хоча він і відмовлявся їм вірити. Вражений, ошелешений, чоловік схопився за стіну, щоб утриматися на ногах. Його молитва, коли він зміг зібратися на слові, була повільна – він раз у раз зупинявся й важко переводив подих.

      Не встиг він ще вимовити «амін» і витерти лице обома руками, коли позаду нього щось рипнуло. Завершивши молитву, старий вражено подивився на килим, що висів на стіні. Сінан не сумнівався, що звук походив саме звідти. Рот його пересох, ніби крейда, але він пошкандибав до того килима, відслонив його – і побачив знайому постать: блідого чоловіка, який тремтів від страху.

      – Джахан?

      – Учителю!

      – Що ти тут робиш?!

      Джахан вискочив йому назустріч, дякуючи своїй щасливій зірці, яка послала не глухонімого, щоб задушив його, а єдину в цілому світі людину, здатну його порятувати. Він опустився на коліна, поцілував

12

Левантинці на Близькому Сході того часу були змішаною групою населення, здебільшого італійського, рідше французького походження, вони сповідували римо-католицизм.