Учень архітектора. Элиф Шафак

таємницю, поділитися якою може тільки із самим Аллахом, то вона просить євнуха прийти сюди із якоюсь дрібничкою, яка їй належить. Цей предмет буде повішено на гілку поряд із ще чиїмось. Оскільки прагнення однієї жінки часто суперечать прагненням іншої, то дерево повнилося взаємовиключними благаннями і протилежними бажаннями. А проте саме в цю пору, коли його листям шурхотів легкий вітерець, дерево мало дуже сумирний вигляд. Власне, сумирний настільки, що Джахан не втримався і пішов у його бік попри обіцянку, дану старому Тарасові.

      До кам’яної будівлі попереду було не більш як тридцять кроків. Наполовину схований за стовбуром Дерева бажань, Джахан дуже повільно визирнув – і одразу сховався назад. Щоб наважитися визирнути знову, йому знадобилося якусь мить збиратися з духом.

      Із дюжину глухонімих метушилися туди й сюди, підбігали то до одного виходу, то до іншого. Кілька з них несли щось схоже на мішки. Смолоскипи в їхніх руках креслили у повітрі бурі смуги, а щоразу, коли шляхи двох смолоскипів перетиналися, тіні на мурах видовжувалися.

      Не знаючи, як розуміти цю картину, Джахан метнувся до задньої частини будівлі, відчуваючи запах жирної землі, а кроки його були такими ж нечутними, як і повітря, що він вдихав. Джахан зробив півколо, дійшовши до якихось дверей із дальшого краю. Як не дивно, там не було охорони. Не замислюючись, Джахан увійшов. Коли б він задумався над тим, що робить, його скрутило б від жаху, і він це розумів.

      Усередині було вогко і холодно. Навпомацки у напівтемряві він просувався уперед, хоча відчував поколювання в потилиці, де волосся стало сторчма. Шкодувати було запізно. Назад дороги вже не було: Джахан міг іти лише вперед. Тулячись до стіни, він протиснувся у тьмяно освітлену кімнату. Чоловік роззирнувся: столи, інкрустовані перламутром, на кожному – скляна чаша; дивани з подушками, дзеркала у різьблених позолочених рамах, килими від самої стелі – а на підлозі оці мішки, в яких щось лежить.

      Джахан кинув швидкий погляд назад: там нікого не було; потім поволі посунув уперед, доки його увагу привернуло дещо таке, від чого в нього кров застигла, – рука. Бліда і гладенька, вона лежала на холодному мармурі під купою тканини, як убита пташка. Немов під владою якоїсь зовнішньої сили Джахан розв’язував джутові мішки один за одним і наполовину відкривав їх. Він моргав – його очі відмовлялися сприймати те, що серцем Джахан уже зрозумів. Ні, не мішки, то були зовсім не мішки. Це були мертві тіла. Дитячі тіла.

      Їх було четверо, всі хлопчики, і вони лежали один біля одного від найбільшого до найменшого. Найстарший був підлітком, а наймолодший – іще немовлям. Пишне вбрання на них хтось акуратно поправив, шануючи нащадків високого роду. Погляд Джахана упав на найближчий труп – світлошкірого, ще рум’яного хлопчика. Він подивився на лінії дитячої руки. Вигнуті, похилі лінії переходили одна у другу, наче малюнки на піску. І яка ж ворожка в цьому місті, подумав Джахан, могла б передбачити таку наглу і печальну смерть дітям такого шляхетного роду?

      Здавалося, діти сплять. Їхня шкіра немовби світилася ізсередини.