Учень архітектора. Элиф Шафак

своїм власним життям. Тому, хто дивився на хлопчика, передусім впадало в око його волосся. Потім – вуха, кожне завбільшки з кулак горлоріза. Але мати казала йому: «Колись дівчат зачаровуватиме твоя ясна усмішка і єдина ямочка на лівій щоці – немовби пекар притиснув пальцем м’яке тісто». Ось так казала його мати і в цьому не сумнівалася.

      Губи, червоні, немов пуп’янок троянди, волосся – блискуче, мов шовк, стан, такий стрункий, ніби вербова гілка. Жвава, немов газель, сильна, як буйвіл, із солов’їним голосом, яким вона співатиме колискові своїм діточкам, а не правитиме пустопорожні теревені, й ніколи не сперечатиметься з чоловіком. Ось такої нареченої мати бажала б йому, якби була жива. Але вона померла. Лікар казав, що від печалі, але хлопчик знав, що смерть настала через щоденні побої його потвори-вітчима, котрий ще й був Джахановим дядьком. Той безутішно ридав на похороні, наче це хтось інший призвів жінку до ранньої загибелі. Відтоді Джахан ненавидів його всім єством. Коли він сів на корабель, то шкодував, що залишив дім, не помстившись йому. Однак він розумів, що коли б залишився, то або вбив би свого дядька, або той убив би його. Оскільки Джахан був надто малий і не мав досить сили, то, ймовірніше, сталося б друге. А от коли прийде пора, Джахан повернеться по відплату. І знайде собі кохану. Вони справлять весілля, яке триватиме сорок днів, об’їдатимуться солодощами і сміятимуться досхочу. Першу дочку Джахан назве на честь своєї матінки. Про цю мрію він нікому не розповідав.

      Коли каравела наближалася до порту, хлопчик помітив птахів: їх ставало дедалі більше. І вони були усе розмаїтішими: чайки, набережники, кроншнепи, горобці, сойки, сороки – одна несла у дзьобі якусь блискучу дрібничку. Кілька з них – чи то сміливі, чи дурні – посідали над вітрилами, занадто близько до людей. У повітря домішувався якийсь новий запах – незнайомий, брудний.

      Після кількох тижнів плавання у відкритому морі Джахан побачив місто – і це видовище дивним чином подіяло на його уяву – особливо такого туманного дня. Він дивився на лінію, де вода насувалася на сіру смугу берега, – і не міг зрозуміти, чи вони пливуть до Стамбула, чи віддаляються від нього. Що довше він дивився, то більше земля здавалася йому продовженням моря; місто, немовби зроблене з розплавленого воску, сиділо на вершечках хвиль, запаморочливо колихалося, мінилося на очах. Приблизно таким він уперше сприйняв Стамбул, і Джахан навіть сам не усвідомлював, що таким той образ для нього довіку й залишився.

      Поволі хлопчик пройшовся палубою. Матроси були надто заклопотані, щоби звертати увагу на те, що він крутиться у них під ногами. Джахан вийшов на самісінький ніс корабля, де ніколи раніше не бував. Попри хижий вітер, що дув у лице, хлопчик примружив очі, вдивляючись у обриси Стамбула. Потім туман потрохи розвіявся – немовби хтось відсунув завісу. Місто тепер уже виразно, сяючи, відкрилося його очам. Світло і тіні, вершини і схили. Воно підіймалося на пагорби і спускалося із пагорбів, порослих кипарисами, та здавалося зітканим із протилежностей. Заперечуючи себе на кожному кроці,