Учень архітектора. Элиф Шафак

своєму поясі.

      Чота, який ніколи не відмовлявся від ласощів, закинув горіхи в рота одним рухом хобота, та все ж не зводив очей із брами. Великий звір нахилився уперед, переніс усю вагу на передні ноги – і так застиг, прислухаючись до якихось віддалених звуків.

      – Заспокойся, усе гаразд, – мовив Джахан, хоча ні він сам, ні слон по-справжньому не вірили у це.

      Повертаючись назад, Джахан зустрів Олева, який умовляв решту доглядачів розходитися спати:

      – Ми все обшукали! Нічого немає!

      – Але ж тварини… – заперечував хтось.

      Олев, кинувши погляд на Джахана, зауважив:

      – Індієць має рацію. Певно, то був вовк. Хоча я думаю, що шакал. Хай там як, але він уже втік. Лягайте спати.

      Цього разу ніхто не заперечував. Киваючи і щось бурмочучи собі під ніс, доглядачі попленталися до своїх сінників – хай яке було їхнє ложе грубе, колюче та вошиве, але теплішого й безпечнішого місця ці люди не мали. Тільки Джахан затримався.

      – А ти не йдеш, погоничу? – гукнув йому Като, приборкувач крокодилів.

      – Я скоро, – відказав Джахан і кинув погляд у бік внутрішнього двору палацу, звідки почувся дивний притишений звук.

      Замість того, щоб повернути ліворуч до своєї халупи з каміння та дерева, він завернув праворуч, до високої стіни поміж двома дворами. Ішов невпевнено, наче чекав приводу передумати і повернутися до своїх креслень. Коли Джахан дійшов до високого бузку в найвіддаленішій частині саду, то помітив якусь тінь. Темну, химерну, настільки схожу на примару, що чоловік ледь не кинувся тікати, аж раптом примара розвернулася і стало видно, що це – Тарас із Сибіру. Цей чоловік, переживши усі пошесті та напасті, найдовше за всіх перебував на службі у звіринці. Тарас бачив, як одні султани відходили, а інші приходили. Бачив, як могутні зазнавали принижень, а ті голови, що носили найпишніші тюрбани, безславно котилися у багнюку. «Тільки дві речі незмінні на світі, – із посмішкою примовляли слуги, – Тарас із Сибіру та любовні страждання. А все інше має кінець…»

      – Це ти, індійцю? – запитав Тарас. – Що, тварини розбудили?

      – Так, – відповів Джахан. – А ви зараз чули якийсь звук?

      Старий щось буркнув – це могло означати і «так», і «ні».

      – Он звідти, – кивнув, витягнувши шию, Джахан. Він подивився на мур перед собою – безформну масу оніксового кольору, що лежала у пітьмі. На мить його охопило відчуття, що опівнічна темрява сповнена духів, які стогнуть і плачуть. Від цієї думки чоловік здригнувся.

      Глухий удар луною прокотився у дворі, потім застукотів цілий каскад кроків – немов палацом бігла юрба. Десь у надрах замку почувся жіночий зойк – дикий, аж нелюдський – і майже одразу перейшов у плач. Потім ніч розітнув зойк з іншого кутка. Може, то було просто відлуння першого. А за мить усе затихло – так само раптово, як і почалося. Джахан у несподіваному пориві рушив до стіни.

      – Куди ти? – прошепотів Тарас, налякано зблискуючи очима. – Туди не можна!

      – Хочу дізнатися, що там коїться, – мовив Джахан.

      – Не