Учень архітектора. Элиф Шафак

його – то ще гірша прикмета!

      Жуючи вуса, капітан промовив:

      – Я вам дам шлюпку. Тут неподалік є острів. У вас усе буде гаразд.

      Шлюпку спустили на воду. Ґураб і Джахан великими очима дивилися на неї.

      – Залазьте, – сказав капітан.

      – Слухайте, до чого тут я? – обурився Ґураб. – Слон же не мій.

      – Ну… – капітан звернувся до Джахана. – А ти?

      Хлопчик не мав вибору – він просто погодився на те, що було вирішено замість нього. Він мовчки зійшов у шлюпку, на смерть переляканий.

      – Мені подобається притча про пророка Сулеймана, – мовив капітан, і ще одна велика хвиля накотилася на палубу. – Двоє жінок сперечалися, хто з них матір дитини. Несправжня мати каже: розрубайте дитину навпіл. А рідна мати на це не погодилася. Отепер всім зрозуміло, хто тут справжній погонич, а хто – самозванець!

      Чоту вивели на палубу; слон шаленів від страху, послизався на мокрих дошках. Після кількох спроб матроси припинили марну справу – і зіштовхнули його просто в море. Слон із пронизливим вереском полетів у воду. Вода, темна і скажена, проковтнула його, мов яєчну шкаралупу.

      Коли Джахан закінчив свою розповідь, Міхрімах із жахом дивилася на нього. Вона запитала:

      – А як же ви вижили?

      – Нас винесло на острів. Там нас підібрав інший корабель, – відказав хлопчик. – Він називався «Бегемот».

      Дівчина полегшено всміхнулася:

      – А вони до слона добре ставилися?

      – Ні, ваша високосте. Жахливо. Там матроси захворіли в дорозі. У них була страшенна цинга. Хтось сказав, що її можна вилікувати м’ясом слона. Вони ледь не вбили Чоту. Нас урятував капітан Ґарет. Ми йому зобов’язані життям. А решту ви вже знаєте. Ми припливли до Стамбула і опинилися тут.

      – Шкода, що твоя розповідь скінчилася, – зітхнула Міхрімах. – Коли б ти й тисячу днів говорив, я би слухала і слухала. Мені сподобалося уявляти твої пригоди.

      Джаханові стало так кепсько на душі, коли він зрозумів, як по-дурному повівся зі своєю історією. Він би міг розповідати її значно довше! А якщо султанова дочка зараз піде й більше не приходитиме? Джахана охопила паніка. І саме в той момент, коли він почав ламати голову, як же продовжити свою розповідь, раптово почувся різкий, надсадний кашель. Хесна-хатун зігнулася, її лице почервоніло, вона задихалася. У жінки стався напад ядухи. Міхрімах і Джахан підхопили її під руки, підвели до дерева, посадили. Міхрімах швидко витягла з пояса няньки якусь торбинку й піднесла її до носа жінці. У повітрі почувся різкий запах. То он воно що, подумав Джахан. Цей запах, який повсякчас приносила із собою султанова дочка, – це ті самі трави, які носить у поясі її нянька. Тим часом жінка глибоко вдихала їхній запах, потроху заспокоюючись.

      – Ходімо, дада, – мовила Міхрімах. – Шкода, що ми вас так стомили.

      – Так, ходімо, ваша люба високосте, – відказала жінка, поправляючи хустку і встаючи.

      Міхрімах подивилася на слона і ніжно мовила:

      – До зустрічі, Чото. Скільки тобі довелося пережити, бідолашний. Наступного разу я принесу тобі найсмачніших