На межі самотності. Бенедикт Вельс

народилися в Мюнхені та вважали себе німцями. Крім деяких типових страв, що готували у нас вдома, ніщо не виказувало нашого напівфранцузького походження. Французькою ми майже не спілкувалися. При цьому познайомилися батьки у Монпельє. Батько переїхав туди після школи, тікаючи від власної родини, а мати тому, що їй подобалася Франція (і тікаючи від власної родини). Розказуючи про часи своєї юності, батьки згадували вечори, коли вони ходили в кіно чи коли мама грала на гітарі, про першу зустріч на вечірці у спільного друга або про те, як вони вдвох – мама на той час уже була вагітною – подалися до Мюнхена. Після таких розповідей у нас з братом і сестрою завжди виникало відчуття, що ми по-справжньому знаємо своїх батьків. Пізніше, коли їх не стало, нам стало зрозуміло, що нічого ми про них не знали, нічогісінько.

* * *

      Ми вирушили на прогулянку, але перед виходом батько не сказав, куди саме, та й дорогою не зронив ні слова. Вп’ятьох ми піднялися на пагорб, де починався ліс. Батько зупинився перед високим розлогим дубом.

      – Бачите, що на ньому вирізано? – спитав він якимось неуважним тоном.

      – L’arbre d’Eric, – прочитала Ліз. – Дерево Еріка.

      Ми уважно розглядали дуб.

      – Там хтось відрубав гілляку, – сказав Марті, вказуючи на круглий і немовби зашрамований слід зрубу.

      – А й справді, – пробурмотів батько.

      Ми з братом і сестрою зовсім не знали дядька Еріка; нам сказали, що він помер багато років тому.

      – Чому дерево так називається? – спитала Ліз.

      Обличчя батька просвітліло.

      – Бо на цьому місці моєму братові вдалося звабити дівчину, яка йому подобалась. Він приводив її сюди, вони всідалися на лавочку, дивилися вниз на долину, він читав їй вірші, а потім цілував.

      – Вірші? – запитав Марті. – І це допомагало?

      – Кожного разу. А тому якийсь дотепник вирізав на корі цей напис.

      Батько дивився в ранкову небесну блакить. Мати пригорнулася до нього. Я ще раз подивився на дерево і тихо повторив: «L’arbre d’Eric».

* * *

      Канікули добігали кінця, часу залишалося хіба що на одну, останню прогулянку. Вночі знову лив дощ, листя рясніло важкими краплями, а ранкове повітря приємно холодило шкіру. Як завжди, коли мені вдавалося встати на світанку, мене наповнювало приємне почуття того, що день належить мені. За кілька днів до цього я познайомився з сільською дівчинкою на ім’я Людівін і розказував про неї матері. Батько наприкінці кожної поїздки до Франції виглядав розслаблено, так ніби виконав важливе завдання і тепер ще рік може бути вільним. Час від часу він зупинявся, аби щось сфотографувати, і без упину насвистував собі під ніс. Ліз вирвалася вперед, а Марті неохоче плентався позаду, так що нам постійно доводилось на нього чекати.

      У лісі ми набрели на каменисту річку з перекинутим через неї деревом. Оскільки нам усе одно потрібно було на той берег, ми з сестрою і братом спитали, чи можна нам перейти по стовбуру. Батько ступив на нього, щоби перевірити.

      – Не впевнений, що це безпечно, – сказав він. – Не знаю, хто як, а я тут