Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

як мотика вгризалася в червонозем, жінки голосно ухкали з надсади.

      Коли ми йшли через поля, жінки своїми різкими голосами гукали до нас, жартували й заливалися гомінким сміхом, не припиняючи своєї роботи й не втрачаючи ритму. Розмова звучала трохи дивно, бо весь час переривалася їхнім ухканням.

      – Добрий ранок, маса… ух!.. куди іти?.. ух!

      – Маса іти на полювання… ух!.. правда, маса?.. ух!

      – Маса ловити багато звіра… ух!.. маса мати сила… ух!..

      – Іти без утоми, маса… ух!.. ловити звіра багато… ух!

      Ще довго після того, як ми проминули поля, і коли вже видиралися на золотаві схили передгір’їв, до нас долинав звук їхніх балачок і сміху, а також розмірені удари мотик об землю. Коли ми нарешті дісталися гребеня найвищого пасма гір, що оточували Бафут, мисливці показали місце нашого полювання: вкрите пурпуровим серпанком гірське пасмо, яке здавалося неймовірно далеким звідcи. Робітники забідкалися й застогнали, здивовані й нажахані тим, що я змушую їх тягтися так далеко, а Джейкоб, кухар, заявив, що він дійти, мабуть, ніяк не зможе, адже, на жаль, загнав собі в ногу колючку. Огляд показав, що ніякої колючки в нього в нозі немає, лише до черевика потрапив маленький камінець. Після того як ми це виявили й викинули камінець із його черевика, настрій у кухаря зіпсувався; невдоволений, він плентався позаду, люто бурмочучи щось сам до себе. На моє здивування, відстань виявилася оманливою: не минуло ще й трьох годин, а ми вже йшли довгою звивистою долиною, наприкінці якої гори здіймалися стіною блискучого золота й зелені. Поки ми, по пояс у траві, дерлися на схил, мисливці пояснили мені, що ми маємо робити далі. Нам треба було обігнути гладкий виступ гірського пасма, між ним і наступним виступом лежала довга долина, що одним своїм кінцем вганялася в саме серце гір. Обабіч долини височіли майже прямовисні кручі, біля підніжжя яких серед каміння жив даман.

      Ми подерлися довкола великої відноги гори, і коли нарешті обійшли її, перед нами розіслалася долина, тиха й відлюдна, сповнена іскристого сонячного проміння, яке осявало по обидва її боки похмурі кручі, що видавалися двома довгими пожмаканими завісами з каменю, розфарбованими рожевими й сірими барвами, помережаними золотавим сяйвом і м’якими блакитними тінями. Біля підніжжя круч назбиралися наслідки численних зсувів і обвалів – безладні купи кам’яних брил усяких форм і розмірів: одні розкотилися по вигинистому ложу долини, інші згромадились у височенні конуси, що, здавалося, ось-ось розваляться. Скелі і все довкола них було вкрито хвилястим зеленим килимом із низькорослих кущів, буйнотрав’я, дерев, схожих на згорблених лукавих відьом, маленьких орхідей, високих лілей і густого плетива берізки, що цвіла жовтими, кремовими й рожевими квітами. У скелях таємниче зяяли темні отвори низки печер, одні – лише вузькі розколини, інші ж – завбільшки з браму кафедрального собору. Посередині долини біг дзюркотливий струмочок, він грайливо вертівся поміж камінням і нетерпляче перестрибував торочкуватими водоспадами з одного виступу на інший, кваплячись