Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

дна. Фон налив знову, а потім послав котрогось зі свого численного почту за новою пляшкою. Коли ми і її майже подужали, то добряче розімліли, і фон, обернувшись до мене, поцікавився:

      – Ти любити музика?

      – Так, дуже, – щиро зізнався я, адже мені розповідали, що фон має доволі майстерний оркестр.

      – Добре, тоді ми слухати музика, – виголосив він і коротко наказав щось одному зі своїх слуг.

      Невдовзі на подвір’ї перед верандою з’явився оркестр, який, на мій подив, складався з двох десятків фонових дружин, усіх зовсім голих, якщо не зважати на мізерні пов’язки на стегнах. Дружини були озброєні щонайрізноманітнішими барабанами, від маленьких, завбільшки з каструлю аж до здоровенних і товстопузих, які мусили нести дві людини; там були ще дерев’яні й бамбукові флейти з напрочуд мелодійними голосами і великі дерев’яні коробки, наповнені висушеним кукурудзяним зерном, яке вкрай приємно шерхотало й тріскотіло, коли коробку струшували. Але найдивовижнішим інструментом в оркестрі була дерев’яна дуда завдовжки чотири фути. Її тримали сторчма й дули в неї якось по-особливому, видобуваючи низьке й тремтливе гудіння, доволі приголомшливе, бо такий звук зазвичай можна почути хіба тільки у вбиральні, та й то з винятковою акустикою.

      Оркестр заграв, і скоро багато хто з родини й прислуги фона пустилися танцювати на подвір’ї. Це було щось середнє між народним і бальним танцем. Обійнявшись, пари повільно кружляли подвір’ям, ноги їхні складно дріботіли, а тіла гойдалися і звивалися в таких вихилясах, яких не дозволили б у жодній танцювальній залі. Іноді пара розривалася, і якийсь час кожен крутився сам собою, вигойдуючись, повністю занурений у музику. Флейти свистіли й щебетали, барабани двиготіли й стугоніли, калаталки тріскотіли й шелестіли розмірено й одноманітно, наче хвилі, що перекочують берегом гальку, і серед усього цього шаленства звуків незмінно лунав глухий стогін труби, наче гігантський вибух емоцій, який траплявся щокілька секунд, безупинно, як серцебиття.

      – Тобі подобатися мій музика?! – закричав фон.

      – Так, дуже хороша! – загорлав я у відповідь.

      – А у твоїй країна є такий музика?

      – Ні, – відказав я, щиро шкодуючи. – Такої нема.

      Фон знову наповнив мою чарку.

      – Скоро, коли мої люди принести трава, ми мати багато музика, багато танець, га? Ми мати веселий час, нам бути дуже-дуже весело, правда?

      – Так, правда. Нам буде дуже-дуже весело.

      Оркестр далі грав на подвір’ї, і рівномірний гуркіт барабанів, здавалося, злинав у небо і змушував зорі тремтіти й пританцьовувати під свій ритм.

      Розділ третій

      Гримотлива білка

      Протягом свого перебування в Бафуті найбільше я прагнув дістати двох представників фауни трав’янистих лук: гірського дамана й білку Стейнджера. Щоб спіймати їх, мені довелося вирушити в дві цілковито відмінні між собою місцевості, і ці два полювання закарбувалися в моїй пам’яті яскравіше над усі інші