Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

розвиднілось, інакше білки зможуть нас помітити.

      Ставити сіті в траві по пояс, коли вона вся мокра від роси, – не надто приємна розвага, тож ми дуже зраділи, коли нарешті закріпили останню сітку. Тоді ми обережно підібралися до лісу і причаїлися за високим чагарником. Там ми присіли навпочіпки, намагаючись не цокотіти зубами. Ми не могли ні курити, ні розмовляти, ні рухатися, лишалося тільки спостерігати, як на сході блідне небо, немовби нічна темрява по краплинах витікала з нього. Ось воно стало блідо-сірим, опаловим, потім зашарілося рожевим рум’янцем, а потім, коли над обрієм зійшло сонце, раптово заграло сліпучою блакиттю, яскравою, наче пір’я у птаха-рибалочки. У цьому чистому й ніжному світлі ми побачили гори, запнуті туманом, що слався аж при землі; коли сонце підбилося вище, туман почав рухатися, сповзаючи згір’ями і стікаючи в долини. Якусь мить ми бачили, як гірські луки спочивають під імлистим покривалом, і ось уже гори наче прокидаються, позіхають і потягуються під білою ковдрою, в одному місці скидають її, в іншому – закутуються щільніше, нарешті підводяться з глибин своєї білої постелі, сонні, вкриті серпанком роси. Пізніше я мав не одну нагоду помилуватися пробудженням гір, і ніколи це видовище не набридало мені. Зважаючи на те, що відтоді, як ці правічні гори постали на Землі, щоранку відбувається одне й те саме, просто дивовижно, яким новим і свіжим видається це дійство щоразу, як бачиш його. Ніколи не буває воно нудним, механічним; у ньому завжди є щось, не бачене раніше. Інколи з туману, що клубочиться вгору, постають чудернацькі звірі: дракони, фенікси, віверни й молочно-білі єдинороги; інколи пасма туману линуть, немов якісь дивні водорості, витворюють дерева чи великі кучматі кущі, вкриті білими квітами; а часом, коли вітерець допоможе, туман і зовсім приголомшить тебе, набувши найчіткіших і найскладніших геометричних форм. І весь цей час, поки туман пересувається, з-під нього манливо прозирають гори, що мерехтять цілою палітрою м’яких кольорів, таких ніжних і повітряних, що годі дати їм назви.

      Спостерігаючи крізь галуззя куща, як прокидаються гори, мені спало на думку, що варто було втомитися, замерзнути, зголодніти, варто було змокнути до рубця від роси й засидіти ноги, щоб побачити таке видовище. Тут мої роздуми було перервано голосним і задерикуватим «чак-чак!», що залунало над нами з гілок дерев. Один із мисливців схопив мене за руку, очі його сяяли. Він обережно нахилився до мого вуха й прошепотів:

      – Маса, це той звір, якого маса хотіти. Ми сидіти тихо-тихо, і скоро він зійти на землю.

      Я витер росу з обличчя й почав вдивлятися в буйнотрав’я, де ми поставили сіті. Невдовзі з глибини лісу почулося нове цокотіння – це прокидалися інші білки, підозріливо позираючи на новий день. Ми чекали, здавалося, дуже довго, аж ось я побачив, що в траві між нами й сітями рухається щось дивне. На перший погляд могло видатися, що це довгастий м’яч у чорно-білу смужку, який раз по раз підстрибував над високою травою. Я не міг розібрати в ранковому імлистому мареві, що це таке, тож привернув