Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

ми дуже повільно, намагаючись не робити зайвих рухів. Білки відчували в нас небезпеку, але не були певні; вони пробігали кілька ярдів, а потім зупинялися й сідали, щоб добре нас роздивитися, і напружено нюшили повітря. Ось тут і була найскладніша частина нашого плану: білки ще не ввійшли в півколо сіток, і якби вони збочили ліворуч чи праворуч, то втекли б від нас завиграшки. Ми насувалися на них обережно; було тихо, лише трава шурхотіла під ногами та з лісу за нашими спинами ледь чутно долинало відчайдушне «чак-чак».

      Аж тут раптом одна білка, метикуватіша за інших, збагнула, що відбувається. Вона не могла побачити сіток попереду, бо ті були сховані за високою травою і добре замасковані, але білка дотямила, що ми, наближаючись, відтісняємо її все далі й далі від лісу й високих дерев, де вона була б у безпеці. Білка видала крик тривоги й метнулася в траву, її довгий хвіст тільки маяв за нею, потім ураз крутнула ліворуч і пострибала геть від сіток. Вона прагнула лише одного: оббігти нас і повернутися до лісу. Решта білок посідали й неспокійно спостерігали за нею. Я зрозумів, що, коли нічого не вдіяти, вони всі наберуться рішучості й дременуть за першою. Я планував дочекатися, поки тваринки зайдуть у півколо сіток, і тільки тоді кидатися й полохати їх, щоб вони пустилися тікати наосліп і потрапили в наші сіті, але зараз стало зрозуміло, що нам треба ризикнути й спробувати погнати білок уже. Я здійняв руку, і ми всі рушили вперед з гуком і лементом, розмахуючи руками й намагаючись здаватися якомога страшнішими. Якусь мить білки незрушно дивилися на нас, а потім побігли.

      Четверо з них учинили, як і перша, – метнулися вбік під прямим кутом, уникнувши тим самим і мисливців, і сіток; решта троє, однак, побігли просто в пастку. Коли ми наблизилися, верх сітки шарпався – отже, білки напевне туди потрапили. І справді, ми підбігли й побачили, що тваринки вже міцно заплуталися. Вони блимали на нас злими очицями й кричали. Їхній вереск геть відрізнявся від голосного «чак-чак»; цей звук був страхітливий і сповнений погрози, щось середнє між храпом і гарчанням. Білки не змовкали, доки ми виплутували їх, і люто хапали нас за руки своїми великими помаранчевими різцями. Ми нарешті запхали їх у брезентові мішки. Кожен мішок довелося почепити на кінець палиці й нести так, бо, на відміну від інших лучних білок, які припиняють пручатися, опинившись у темряві, ці здаватися не хотіли. І досить було торкнутися мішка, як тваринки оскаженіло кидалися на нас і заходилися гиркотом.

      У лісі білки були вже добряче наполохані, і поміж дерев луною йшло їхнє несамовите «чак-чак». Тепер, коли вони зрозуміли, які ми небезпечні, було намагатися зловити ще хоч одну, тож нам довелося вдовольнитися трьома спійманими. Ми згорнули наші сіті, спакували інше спорядження й вирушили назад до Бафута. Прибувши, я негайно помістив своїх дорогоцінних білок до трьох міцних, оббитих ізсередини бляхою кліток, поклав їм до годівничок їжу й лишив кожну в цілковитій самоті, доки вони не отямляться від приниження полону. Щойно їх лишили самих, білки наважилися вийти з темноти своїх