Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

не знати, маса, – сказав він і вишкірився.

      – Друже, мені не потрібен мертвий мисливець, тож ти більше не роби таких дурниць, зрозумів?

      – Я зрозумів, сер.

      – Гаразд. Нумо тепер дивитися, що за звір тебе покусав.

      Я дістав із мішка смолоскип, припав до землі біля нори й зазирнув туди. У світлі смолоскипа зблиснула пара рубінових оченят, а потім довкола них показався гострий рудуватий писочок. Почулося різке дзявкітливе гарчання, і писок щез у мороці, у глибині нори.

      – А! – вигукнув один із мисливців, що почув дзявкіт. – Це лісовий собака. Лісовий собака – дуже-дуже злий звір.

      На жаль, «лісовим собакою» на піджині називають найрізноманітніших дрібних ссавців, лише декотрі з яких хоча б далека рідня собакам, тому слова мисливця анітрохи не допомогли мені збагнути, що це була за тварина. Трохи посперечавшись, ми вирішили, що найкращий спосіб змусити звіра показатися – це розкласти перед норою вогнище і жмутками листя нагнати туди диму. Так ми й учинили, спершу розвісивши перед виходом з нори невеличку сітку. Ще перший клуб диму не заповз у щілину між каменями, як звір кулею вискочив із нори, влетів у сітку з такою силою, що зірвав її з кріплень, і покотився разом із нею по схилу у високу траву. Собаки, збуджено й оглушливо гавкаючи, припустили за ним, а ми побігли за собаками, обіцяючи їм усілякі кари, якщо вони тільки зачеплять нашу здобич. Утім, звірок нашої допомоги не потребував, адже чудово міг і сам дати собі раду, як скоро ми в цьому переконалися.

      Він струсив із себе сітку й звівся на задні лапи, і я побачив, що перед нами мангуста, зграбна рудувата тваринка завбільшки з горностая. Вона стояла на місці, злегка похитуючись із боку в бік, і, широко роззявивши рота, верещала різко й пронизливо. Я ніколи ще не чув, щоб така невеличка тварина так голосно кричала. Собаки враз зупинилися й, заціпенівши з ляку, вперлися очима в мангусту, яка гойдалася перед ними й вищала. Один пес, трохи хоробріший за решту, сторожко наблизився й понюхав дивне створіння. Мангуста вочевидь цього тільки й чекала: вона впала в траву й поповзом, наче змія, подалася вперед, зникнувши серед високих стеблин, а потім зненацька знову з’явившись просто поміж ногами в нашої доблесної зграї. Там вона завертілася дзиґою, кусаючи кожну лапу, яка тільки траплялася їй на очі, а від її різкого вереску нам аж у вухах лящало. Собаки щосили намагалися уникнути її зубів, але їхнє становище було програшне, бо в густій траві мангуста підбиралася до них непомітно, тож усе, що їм зоставалося, – це відчайдушно підстрибувати. Аж тут раптом мужність їх зрадила, усі вони розвернулися й дременули на гору. Мангуста ж лишилася стояти на задніх лапах одна на полі бою; хоч і трохи захекалась, вона, одначе, далі пронизливо кричала, глузуючи з підібганих хвостів, що втікали від неї.

      Отож зграю було переможено, і тепер ми мали самі спробувати полонити цього, хоч і маленького, та лютого противника. Це нам удалося набагато легше, ніж я сподівався: я привернув увагу мангусти, вона накинулася на брезентовий мішок і вп’ялася в нього зубами, а тим часом один із мисливців підкрався ззаду і накинув на неї сітку. Ми ледве не поглухли від її