Гончаки Бафуту. Джеральд Даррелл

на кухні, щоб той пояснив фонові. Мисливець прийшов і, ставши перед фоном, відповідав на його запитання крізь складені пригорщею долоні. Пояснювати довелося довго, адже там, де ми полювали, не було жодних поселень, і мисливець мусив описувати наш шлях, посилаючись хіба що на такі прикмети, як форма скель, дерева, незвичні обриси пагорбів. Нарешті фон жваво закивав, а тоді сів і на кілька хвилин поринув у роздуми. Потім він швидко заговорив до мисливця, широко розмахуючи своїми довгими руками, а той кивав у відповідь і кланявся. Нарешті фон, доброзичливо всміхаючись, обернувся до мене й безтурботно, майже неуважно, простягнув мені свій порожній келих.

      – Я наказати цьому чоловікові, – пояснив він, начебто байдужим оком спостерігаючи, як я наповнюю його келих, – щоб він відвести тебе в один особливий місце в гори. Там ти знайти особливий звір.

      – Що за звір? – поцікавився я.

      – Звір, – неясно повторив фон і повів рукою з уже напівпорожнім келихом. – Особливий звір. Такий ти ще не мати.

      – Це якийсь поганий звір? – припустив я.

      Фон поставив келих на стіл і розвів свої величезні руки.

      – Отакий великий, – сказав він. – Не поганий звір, але дуже-дуже кусатися. Він жити на той великий-великий гора і ходити під гора. Буває, кричить сильно-сильно «уііііііііі!».

      Я сидів і не міг збагнути, що ж це за тварина, а фон з надією дивився на мене.

      – Зовсім схожий на ріж-трава, тільки хвіст іззаду не рости, – прагнучи допомогти, нарешті сказав фон.

      Аж тут мені сяйнула здогадка. Я пішов по книжку, відшукав там потрібний малюнок і показав його фонові.

      – Оцей звір? – запитав я.

      – А! Так-так! – радісно підтвердив фон, погладжуючи зображення гірського дамана своїми довгими пальцями. – Оцей звір. Як ти його називати?

      – Гірський даман.

      – Хірський таман?

      – Ага, а як ви називаєте його тут, у Бафуті?

      – Тут ми називаєте його «н’їр».

      Я записав цю місцеву назву у список, який складав, і знову наповнив келих фона. Той досі, немов зачарований, розглядав гравюру гірського дамана, водячи по контурах тонким пальцем.

      – Дуже смачний цей звір, – нарешті зітхнув він мрійливо. – Ми готувати його з ямсом…

      Фон змовк і, напевно пригадуючи страву з дамана, облизав губи.

      Мисливець пильно подивився на мене й переступив з ноги на ногу – він вочевидь хотів щось сказати.

      – Я слухаю, – сказав я йому.

      – Маса хотіти йти в той місце, про який казати фон?

      – Так, підемо завтра вранці.

      – Щоб ловити цей звір, треба багато-багато люди, маса. Цей звір бігати швидко-швидко.

      – Гаразд. Іди скажи всім моїм хлопцям, що завтра вирушаємо на лови.

      – Так, сер.

      Він стояв і далі тупцявся на місці.

      – Що таке?

      – Маса ще мене хотіти?

      – Ні, друже. Повертайся на кухню й допивай своє вино.

      – Дякую,