Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

як жити хочеш. Знай: чистосердечне зізнання значно покращить твою долю, за яку я зараз і ламаного п’ятака не можу дати!

      Була четверта година ранку…»

      Але на цьому зловісні пригоди вчорашньої школярки в НКВС області не скінчилися. Це був лише початок того абсурду, що його Валентина не могла збагнути… До чого тут якісь три букви – ОУН? І чого так шаленіє слідчий? І в чому її звинувачує?

      Лише біля дев’ятої ранку все нарешті стихло. Коридором почали ходити сюди й туди співробітники, голосно розмовляли, сміялися, курили, але до неї ніхто не заходив, її наче й не існувало. Катерина ні їсти, ні пити не хотіла, хоч уже минула доба, як вона тут. Спливала година за годиною. Ось уже дванадцять, ось уже перша година дня, друга… третя… четверта… Катерина, наче заведена, ходила з кутка в куток, ноги гули, як чавунні, все тіло тремтіло, але вона боялась присісти на стілець, бо, здавалось, тільки сяде, як із нею неодмінно щось трапиться… Нарешті зважившись (двері були нещільно причинені), Катерина виглянула – в коридорі ані душі. Навшпиньках прокралася в кінець коридора, де був туалет, і так само навшпиньках повернулася назад. Після тієї подорожі трохи осміліла, і коли з’являлися співробітники – у формі й без – виглядала з кімнати і хрипло прохала:

      – Товаришу… товаришу… до кого звернутися? Про мене забули, а мені ж на роботу треба… Вже другий день прогул…

      Ніхто не зупинявся і навіть не дивився в її бік.

      – Товаришу… товаришу…

      Йшли мимо, жваво розмовляли між собою, на неї – нуль уваги.

      Увечері помінялася бригада слідчих (вона чула, як ті, що працювали вночі, передавали справи тим, котрі ще тільки-но заступили на чергування), прощалися, щось говорили про Новий рік… І збуджено потирали руки… Катерина довго не могла збагнути – при чому тут якийсь… Новий рік? А вони поспішали в кімнату, що була в кінці коридора, біля туалетної, і виходили звідти з пакунками та згортками в руках… Зрештою хтось пробіг коридором з ялинкою. Катерина згадала, що й вона купила ялинку – два дні тому. Чи три… Стривай, то, виходить, що вже Новий рік? А вона тут… А мама вдома… Місця собі не знаходить…

      До неї ніхто не заходив.

      З пакунками перестали бігати, всі розійшлися по кабінетах, на якусь мить все стихло, а тоді знову почулися лайки, крики, плачі.

      Настала північ.

      До Катерини ніхто не приходив.

      Лише о третій ночі її повели в кабінет.

      Вона зайшла, ледь тягнучи ноги.

      За столом сидів все той же слідчий, перед ним на столі стояла все та сама тарілка з голубим обідочком, а на ній – варена курка, білий хліб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаєм. Катерині здалося, що вона й не виходила з кабінету. Як і перше, запросивши її сісти, слідчий наче забув про неї, а увесь віддався їжі. Їв він смачно, хрускотів кістками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованої почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч і минуло вже півтори доби, як вона востаннє їла, голоду не відчувала. Навіть самій дивно було. Втім, у німецькому рабстві вона навчилася і голод