Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

мав великі, теплі рукавиці. Небо сипало згори снігом і засипало його білим, легким пухом. Коли авто рушило, він помахав мені на прощання своєю тяжкою рукавицею».

      У Києві Теліги кілька разів міняли помешкання. Якийсь час жили по вулиці Караваївській (тепер – Льва Толстого), недалекими сусідами були О. Ольжич, О. Штуль, І. Рогач, О. Чемеринський. Збиралися, щоб обмінятися новинами, виробити тактику поведінки в обстановці, що ускладнювалася з кожним днем.

      Дуже швидко стало зрозумілим, що німці не будуть миритися з будь-якими діями, спрямованими на відродження Української держави. Адже це зовсім не входило в їхні плани, які передбачали розчленування України з майбутнім приєднанням її до Німеччини. В інструктивних вказівках рейхскомісаріату України говорилося, що він буде мати своїм завданням готувати все тісніше приєднання цієї території до Німеччини.

      Із листів знайомих відомо, що в Києві Олена Теліга мешкала в якомусь чи не самому глухому провулку, на першому поверсі старого двоповерхового будинку, напівцегляного, напівдерев’яного (другий поверх), що в негоду скрипів, як кректав, наче скаржився на свою долю.

      За свідченням друзів Теліг, Олена й Михайло спочатку мешкали по вулиці Короленка (тепер Володимирська), 45, де жили всі члени Культурної референтури ОУН, а потім перебралися на Караваєвську (у будинок, який до війни належав видавництву «Комуніст») – тепер ріг вул. Л. Толстого і Паньківської, 25/2. Теліги мешкали в тій частині, яка нині має адресу вул. Льва Толстого, 25/18.

      За свідченням О. Ждановича, будинок не мав печей, був пристосований до центрального опалення, яке не працювало в окупованому Києві. А коли якось включили систему, почали лопатися труби й опалення виключили. Оскільки вода постійно замерзала, а отже, й постійно лопалися труби, відключили й воду. Ще згодом відключили й світло. До всього ж – у пітьмі й холоді – не було чого їсти. «Це приблизний образ, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималася знаменито, мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших… Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів – автори й працівники „Літаврів“, члени СПУ – за порадою або допомогою. Допомогти майже не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позики, за обіди, і люди відходили потішені й підтримані душевно.